Зв'язок з нами

ПОЛІТИКА

Буду нищити і вбивати ворога з Росії, якщо він прийде в Україну – Леонід Кравчук

Буду нищити і вбивати ворога з Росії, якщо він прийде в Україну - Леонід Кравчук

Леонід Кравчук Фото: sumy.ua

Вже декілька тижнів Україна отримує тривожні новини з фронту. Майже кожного дня на Донбасі отримує поранення український військовий, і, на жаль, останні дні ми отримуємо сумні новини про смерті наших воїнів. Тим часом, ситуація загострюється не лише на території України, а й за її межами. Росіяни стягують війська до українського кордону, що викликає занепокоєння в усього світу. Україна вже заручилася підтримкою Європи та Сполучених Штатів Америки. Крім того, це вже не та країна і не та армія, яка була сім років тому. Чи є загроза повномасштабного наступу Росії на Україну, як просуваються перемовини щодо Донбасу в рамках Тристоронньої контактної групи, та як Україна відповідатиме Росії – про це в ефірі програми “Розклад Кулініча” на Апостроф TV розповів перший президент України, Голова української делегації в ТКГ ЛЕОНІД КРАВЧУК.

– З минулого тижня, коли всі заговорили про зростання воєнної напруги навколо України та ескалацію на Донбасі, хочеться запитати: чи буде та війна Росії проти України? Вона вже йде більше семи років, але чи чекати масштабного наступу і подальшого вторгнення?

– Я якраз з цього хотів розпочати. Коли мене запитують, чи буде війна, я кажу: війна вже йде. Вона йде сім років. Її називають по-різному – гібридна, ще якась – але це війна. Вмирають люди, вбивають людей, як на війні.

Але ви маєте рацію, коли кажете про можливе розширення конфлікту або більш масштабну агресію з боку Росії. На мою думку, Росія сьогодні, якщо скласти всі плюси й мінуси, не готова до широкомасштабної війни.

По-перше, світ – і Європа, і Сполучені Штати Америки – зрозумів врешті, що являє собою Росія, і які завдання вона ставить. Вона не хоче жити за правилами, вона не має наміру навіть виконувати міжнародні правові норми. Тобто вона думає, що їй дозволено поводитися так, як вона того хоче. Я говорю: вона глибоко помиляється. І наслідки цієї помилки обов’язково будуть. Коли? Я не можу зараз сказати, але вони будуть дуже поганими для Росії.

По-друге, подивіться, що відбувається на Донбасі. З самого початку Росією поставлене завдання тримати Україну весь час у напрузі, нагадувати їй, що Росія завжди готова розширити конфлікт просто зараз. Коли президент Зеленський сказав, що вступ до НАТО – це одна з головних гарантій української незалежності, Росія одразу відреагувала, мовляв, це призведе до розширення або погіршення ситуації на Донбасі. Тобто вона реагує миттєво. Але це не означає, що Донбас для неї є тільки початком, як і не означає, що є кінцем. Вона ставить більш широкі завдання, хоча можливостей для їх вирішення в Кремлі немає.

Тому якщо підводити підсумок, то я вважаю, що це швидше загрози, це скоріше залякування України, це скоріше намагання показати світові – і Європі, і Сполученим Штатам Америки – що Росія нікого не боїться, що вона дуже сильна і може творити будь-що. Я думаю, що це гра м’язами.

Але від Росії можна чекати всього. Це я кажу серйозно. І ми маємо бути готовими до будь-якого сценарію. Тому що ніхто не може сказати, що там думають в бункері в Москві, що там у голові Путіна, і що в голові кремлівської еліти. Ми маємо бути готовими до будь-якого сценарію. І світ також має бути до цього готовим. І я бачу, що світ реагує негативно на дії Росії, і ми маємо повну підтримку Європи і Сполучених Штатів Америки.

– Міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексій Резніков заявив, що в разі закінчення карантину українська делегація в ТКГ не буде повертатися до Мінська, з огляду на те, що Лукашенко ледь не найкращий друг Путіна, та з огляду на ту риторику, яку дозволяє собі Олександр Григорович. Якщо говорити про заміну Мінська на інше місто, то, можливо, ви знаєте, які варіанти розглядаються?

– Поки що варіантів не розглядається, тому що не було ще звернення представника України до ОБСЄ. Тому що саме від постійного представника ОБСЄ в ТКГ, пані Хайді Ґрау, залежить початок цієї роботи щодо пошуку іншого місця.

А те, що Мінськ не може бути місцем для проведення таких перемовин, то це вже абсолютно ясно, тому що, по-перше, дійсно, Лукашенко дозволяє собі навіть ворожі випади на адресу України. Це недемократична країна, де застосовуються репресії і тиск навіть на мирні демонстрації. Тобто вона демонструє повну автократичну суть і є, по суті, підлеглою Росії.

Не можна проводити там перемовини, в яких йдеться про досягнення миру. Ми будемо наполегливо ставити це питання і разом з ОБСЄ знайдемо, я думаю, обов’язково знайдемо місце проведення. Це має бути нейтральна, бажано, демократична країна, де будуть створені всі умови для перемовини, де сама суть і життя країни будуть демонструвати демократизм, а не диктатуру.

– Якщо свої варіанти запропонує Казахстан або, наприклад, Польща, то на який бік схиляється вибір?

– Я б схилився до Польщі. По-перше, це наші давні союзники. Ми жили по-різному, в нас були різні історичні моменти в житті – добрі й недобрі – були й війни. Але в цілому це країна, яка дуже близька Україні за ментальністю, за, навіть, мовою і таке інше. Тому, звичайно, я б схилився до Польщі. Але не знаю, це не я один буду вирішувати.

– Ви вже говорили про те, що була телефонна розмова президента України Володимира Зеленського із генсеком Альянсу Єнсом Столтенбергом. Як казав президент, НАТО – це єдиний шлях до закінчення війни на Донбасі. Зокрема, ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО, – “Апостроф”) стане справжнім сигналом для Російської Федерації. Сигналом до чого? І як цей сигнал може сприйнятися у кремлівському бункері?

– Уже зараз ці заяви, які відбулися – а це заяви від США за підсумками розмови Байдена із Зеленським, розмови міністра закордонних справ України із держсекретарем США, розмови радників з безпеки минулого тижня несуть одну думку: Україну ми не залишимо один на один з Росією. Офіційно: не залишимо Україну один на один. Це сигнал до того, щоб Росія розуміла, що Україну не здадуть просто так на поталу Кремлю.

А якщо ми візьмемо, скажімо, війська Сполучених Штатів Америки в Європі, то вони після цієї демонстрації підготовки до маневрів десь біля кордонів України приведені до вищої готовності. Це ж не просто так вони граються, приводячи до вищої готовності. Тобто це означає, що світ не просто на боці України, а нагадує Росії: будьте обережні, тому що Україна буде захищена в разі широкомасштабної агресії на її території. Тому я переконаний, що Росія чує це і робить відповідні висновки.

Кремлівську еліту можна зневажати, можна засуджувати, але я не думаю, що вони настільки примітивні, щоб не могли навіть уявити собі наслідки такої широкомасштабної агресії на території України. Не думаю.

– Тут є одне питання, навіть одна біда. Ви якось в одному інтерв’ю казали, що з огляду на ці санкції, на ізоляцію, в яку себе РФ фактично заганяє сама, інший політик на місці Путіна якось би оцінив ситуацію і зробив би правильні висновки, як вийти з цього становища. Але, як ми бачимо, раціональністю в Кремлі не керуються. Там хіба думають про наслідки?

– Я не думаю, що в них зовсім відсутній аналіз наслідків, можливих після непродуманих дій.

– Ну, приміром?

– Приміром, Хрущов розпочав стукати зброєю на Кубі і кругом показував, що він має велику силу.

– Карибська криза, так.

– Закінчилося чим? Розвалом Радянського Союзу, тому що змагання з Заходом Радянський Союз не витримав.

– Росія також не витримає?

– Росія ні за яких умов не витримає змагання з гонки озброєння із Заходом. Там різні масштаби, технології і можливості. Це абсолютно ясно. Хоч і невелика, але якась опозиція є в Росії, яка також нагадує, що треба бути в ХХІ столітті обережними, тому що світ вже зовсім не такий, яким він був, скажімо, за 20-30 років до цього.

– Чи можна покладати певні сподівання і надії на ту російську опозицію? Чи то пак на певну кількість лібералів серед тієї опозиції. Знаєте, як кажуть – російський ліберал закінчується на питанні України. А може, взагалі на будь-якому питанні він закінчується.

– Я з досвіду – а в мене досвід досить великий – знаю, коли ситуація неймовірно ускладнюється, коли навколо рвуться міни, коли навколо йде тиск – а він іде і це правда – то в таких умовах виникає потреба включити мізки. Я сподіваюся саме на це, якою б ця голова не була.

Ще раз говорю: я переконаний, що від Росії можна чекати всього, але я знаю точно і вірю в це абсолютно, що якщо буде безумство хоробрих в Росії, то це закінчиться для Росії повним провалом. Я не хотів би, щоб це сталося. Мене абсолютно не цікавить, погане чи добре життя в Росії. Це їхня справа. Я хочу сказати, що Росія не може заважати нікому і, перш за все, коли йдеться про Україну, мені особисто жити так, як я хочу. Не може, не має права. І настає час, коли Росії не дозволять це робити. Я це просто відчуваю не тільки з термінології, яка зараз ведеться в Європі, в Сполучених Штатах Америки, в інших регіонах. Я це відчуваю з тієї ситуації, яка зараз є на Донбасі.

– Повернімося до ситуації навколо засідань ТКГ. Як ми розуміємо, зараз проводяться відео-конференції. Ви можете розповісти останні новини цих засідань? Яким чином вони відбуваються? Зокрема, з огляду на те, що мало відбутися засідання ТКГ через загострення на Донбасі та чергові смерті військових ЗСУ.

– Якщо одним реченням, то всі ці відеоконференції, які ми проводимо, в яких я беру участь і є модератором української делегації, проводяться в умовах повної блокади з боку Росії та їх підлеглих з так званих військових адміністрацій, які називаються ОРДЛО. Росія не хоче слухати голос розуму і пропозиції щодо припинення вогню та відновлення режиму тиші.

Скажімо, минулого разу – 30 березня – відкривається відеоконференція, і я звертаюся до пана Бориса Гризлова з такою пропозицією: ситуація загострилася, є загиблі, загинуло четверо наших військових, двоє поранені. Я пропоную звернутися від імені нашої ТКГ до людей, щоб ввести ситуацію в попередній режим – режим тиші – і якось не допустити ескалації ситуації. І посол ОБСЄ пан Чевік навіть запропонував текст такого звернення – невеликий документ, усього, здається, три речення. Пані Хайді Ґрау підтримала цю пропозицію, прочитала текст, який подав пан Чевік. Я звернувся до Гризлова, а він не підтримав. Тобто було очевидним, що він не хоче, щоб панував мир на Донбасі. Це свідчення того, в яких умовах ми проводимо засідання.

Сподіватися, що найближчим часом ці засідання, якщо не зміниться позиція Росії, можуть покращитися… Я маю великий сумнів. От і сьогодні я звернувся знову таки до пані Хайді Ґрау з листом провести термінове засідання ТКГ. Це було ще до обіду. Я пропонував знову зустрітися та прийняти те рішення, яке вже обговорювалося минулого разу. Може, ми тільки додамо одну важливу тезу, що ми напередодні або вже в умовах великого світлого свята Воскресіння Христа – Великодня – подумаємо над тим, як дати можливість надії, сподівання на те, що перестануть стріляти і вбивати. Будемо робити такі спроби. Однак я не можу передбачити позицію Росії. Вона була, є й буде непередбачуваною.

– А ви не втомилися лупати сю скалу несприйняття будь-яких позицій з боку Кремля? Що не говоримо, Росія все одно це відкидає. Їй не цікаво.

– Я вам скажу відверто: я ніколи не втомлюся, поки я буду живий, коли йдеться про життя людей, коли йдеться про мир і спокій на нашій землі. Але якщо ворог не почує сили розуму, не почує нашого бажання дійсно встановити мир на Донбасі, і прийде на мій поріг, на мою землю, я, незважаючи на свій вік, стрілятиму в нього всіма видами зброї, яка в мене є. Поки буду живий, поки триматиму зброю, я буду ворога нищити і вбивати.

Я вірю, що не тільки я так кажу. 55 відсотків українців сьогодні підтримують вступ України до НАТО. Це така загальна цифра. Ці люди відчули, що таке Росія. І нехай вони не думають, що ми когось боїмося. Так, ми не хочемо війни, не хочемо смертей, не хочемо, щоб вмирали наші люди. Але ми їх не боїмося. Ми будемо захищати свою землю. І вони мають знати, і світ бачить, хто є хто.

Я вірю в те, що спільними зусиллями ми зупинимо тих людей, які не знають іншого шляху життя окрім силових методів. Зупинимо, тому що так не можна жити, щоб якась одна країна раптом прийшла в стан некерованості і диктувала світові свої найгірші наміри. Такого бути не може. І не буде.

– З огляду на цю історію з НАТО та ПДЧ, ми точно можемо ставити крапку в питаннях про позаблоковість?

– Давно потрібно поставити крапку. Це була ідея Януковича, яку йому нав’язали. Вона ходила коридорами і до Януковича, але оформлена як позиція вона була уже при ньому. І цю позицію йому нав’язала Росія. Він повірив у те, що якщо Україна буде нейтральною, позаблоковою, то Росія не матиме намірів панувати над Україною.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, коли ми ухвалювали декларацію про суверенітет, це ввійшло навіть у текст – положення, що Україна без’ядерна і позаблокова держава і має намір бути позаблоковою і без’ядерною. Сьогодні ми бачимо, що ситуація настільки складна, і що Україну ніколи не залишать в спокої, поки вона не визначиться конкретно не тільки з курсом – європейський курс у нас давно визначили – а стане членом і буде знаходитися, відповідно до п’ятого параграфу статуту НАТО, під захистом цієї військово-політичної або політично-військової організації.

– Але дехто стверджує, що з окупованими Кримом та частиною Сходу нам цей статус не світить.

– Хто стверджує?

– Загалом різні політики, можливо, опозиціонери, політичні оглядачі, різні експерти. Вони кажуть, що такий партнер як Україна, з такими болючими питаннями навряд чи має великі шанси.

– Я знаю думки сьогодні на Заході. Не всі, але знаю багато думок. Я постійно спілкуюся з різними людьми, і з Вашингтоном також. Там починає брати верх така думка: сьогодні агресія Росії до України – це агресія не проти України, а проти цінностей Заходу. Це агресія проти демократії. Це агресія двох систем – автократичної проти демократичної. Тому західний світ мусить і буде сприймати агресію проти України, як агресію проти себе, проти свого майбутнього, проти демократії, проти життя в умовах гуманістичного суспільства.

Ось в чому різниця. І до такої думки тяжіє все більше і більше людей, все більше і більше політиків. Повірте, я пам’ятаю, коли і Єльцин, і Горбачов, і багато інших посіяли на Заході таку думку: мовляв, Росія проводить реформи і вона також має наміри десь з’єднатися з демократичною системою Заходу. Коли приїжджав до України президент США Буш, я спілкувався з ним. Він мені сказав таке: “Пане президенте, не треба зараз так акцентовано говорити про незалежність України, треба допомагати Горбачову реформувати Росію”. Розумієте, брала верх філософія, де Росія може стати частиною Західного світу.

Я хочу, щоб ми, українці, як завжди, проявляли спокій. Правда на нашому боці. Дух, що тіло рве до бою, на нашому боці. Тому ми маємо бути спокійними і виваженими. Але бути спокійними – не означає не готуватися до різних сценаріїв. Нас не можуть і не повинні ніхто застати зненацька. Ми завжди маємо бути готові до будь-якого повороту. Якщо потрібно дати комусь відсіч, зокрема, йдеться про Росію, така відсіч буде організована. Ми не ті сьогодні, якими були 6-7 років тому. Ми маємо достатньо міцне військо, маємо об’єднані сили більшості українського народу.

Ми стоїмо на святому – ми захищаємо і будемо захищати свою землю. Тому я хочу побажати всім нам здоров’я, сили, подолати коронавірус і вірити в те, що Україна переможе. Обов’язково.

Джерело

Continue Reading
Натисніть щоб коментувати

Залишити Коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

ПОЛІТИКА

Викрадення Чауса – кому вигідно влаштувати міжнародний скандал – Новини України

Викрадення Чауса - кому вигідно влаштувати міжнародний скандал - Новини України

Фото: САП

Після того, як в столиці Молдови був викрадений колишній український суддя Микола Чаус, Україна опинилася в епіцентрі міжнародного скандалу. Природно, влада дружньої Україні держави обурилися тим, що сталося, а в МВС Молдови заявили, що викрадення організували іноземці, які вивезли Чауса в Україну. Серед інтересантів викрадення жерця Феміди, відомого тим, що в кращі роки своєї кар’єри любив “консервувати” гроші в трилітрові банки, називають колишню і нинішню українську владу. Чому їм знадобився Чаус і хто з топ-політиків в Києві може постраждати від його одкровень, розбирався “Апостроф”.

Невдача “баночного” судді

На всю Україну суддя Микола Чаус прославився 9 серпня 2016 року, коли був затриманий співробітниками НАБУ за отримання хабара в розмірі $ 150 тис, яку він необачно закопав в трилітровій банці у дворі власного будинку. Відразу після затримання суддя пішов у відпустку, після чого Верховна Рада дала згоду на його арешт, але до цього часу його в Україні й сліду не було. В результаті, 12 вересня 2016 року він був оголошений в розшук, а березні 2017-го Чаус був затриманий на території Молдови, де перебував до свого викрадення. У жовтні 2017 року Третя Дисциплінарна палата Ради правосуддя відсторонила Миколи Чауса від здійснення правосуддя і рекомендувала його звільнити. Не увінчалися успіхом спроби судді отримати політичний притулок в Молдові: 6 жовтня 2020 року стало відомо, що Кишинів відмовив Чаусу в політичному притулку, почався розгляд справи про екстрадицію судді в Україну, про що молдавських правоохоронців просили їх українські колеги з НАБУ.

Але екстрадиції Чаус так і не дочекався. Через кілька днів після його викрадення очільник МВС Молдови Павло Войко заявив, що затримано одного підозрюваного у викраденні судді, а особистості всіх учасників викрадення, які вивезли Чауса на машині і перетнули кордон з Україною, встановлено. Далі – більше: молдавські сайти опублікували дані документів трьох українців, причетних до викрадення. Машина, на якій вивозили Чауса, була встановлена майже відразу, адже викрадачі не завдали собі клопоту її замінити. При цьому один з трьох українців в’їхав в Молдову за своїми документами, що дозволяло ідентифікувати його як співробітника ГУР МО. Щоправда, в ГУР вже спростували цю інформацію, назвавши це провокацією з боку Росії.

На сьогодні існує вже кілька версій того, в чиїх інтересах і ким було здійснено викрадення судді. Згідно з однією з них, яка підтримується прихильниками колишнього президента Порошенка, Україна, що має тісні зв’язки, в тому числі по лінії спецслужб з Молдовою, нібито здійснила неузгоджену з союзником операцію і ускладнила відносини з Кишиневом, при цьому саме викрадення було здійснено досить безграмотно. Примітно, що в НАБУ, де розслідується справа Чауса, дивуються, навіщо було поспішати викрадати Чауса, адже 22 квітня мало відбутися засідання Верховного суду Молдови з надання екс-судді політичного притулку, а шансів виграти у нього при цьому практично не було. Тобто, незабаром Чаус законно був би переданий в руки українського правосуддя.

Свою версію події виклав головний редактор “Цензор.НЕТ” Юрій Бутусов. Він вважає, що метою викрадення Чауса є спроба якимось чином встановити причетність до вивезення судді за кордон екс-начальника ГУР МО Василя Бурби. Нібито саме зараз, поки не вийшов фільм про “Вагнергейт”, Офіс президента шукає компромат на керівників проваленої спецоперації із захоплення терористів.

Версію Бутусова підтримують в ЄС. Так, народний депутат Вікторія Сюмар вважає, що найближчим часом варто очікувати появи показань Чауса, які будуть використані для дискредитації Бурби і Петра Порошенка, і навіть порівнює викрадення Чауса зі скандальним отруєнням російськими спецслужбами колишнього розвідника Сергія Скрипаля.

“Україна тепер має свій власний а-ля Солсбері скандал з присмаком молдавського вина. Суддю Чауса, який чекав рішення суду по політичному притулку, викрали і привезли українські спецслужби (за твердженням міністра внутрішніх справ Молдови), чим спровокували серйозний міжнародний скандал. Для чого? Відповідь очевидна. Думаю, в найближчі дні ми побачимо якісь “свідчення Чауса”. Цей тиждень влада чекала, коли у Чауса зійдуть синці і коли можна зняти гіпс, щоб вже не на стільки “палевно” все виглядало на телеекранах”, – розповіла Сюмар .

Викрадення Чауса - кому вигідно влаштувати міжнародний скандал - Новини України

Суддя Чаус Фото: Telegram

За її словами, Банкова повторила дії росіян проти Скрипаля, але Росія в результаті таких дій отримала остаточне визнання себе державою-терористом і посилення санкцій.

Підтримує точку зору Бутусова і Сюмар політттехнолог Олексій Голобуцький, який теж вважає, що влада має відношення до викрадення, яке зіпсувало відносини Києва і Кишинева і в результаті цього “засвітилися” співробітники спецслужб, що показує їх непрофесійність.

“Навряд чи провал розвідки був підлаштований якимись недоброзичливцями, найпростіша відповідь може бути і найправильнішою. Вона полягає в тому, що на Банковій хотіли показати (не знаю, для чого), як діють наші спецслужби, перебити “вагнерівський” кейс, але як завжди виконання підвело, а тепер вони не знають, як з цієї ситуації викрутитися”, – говорить “Апострофу” експерт.

Не згоден з такою точкою зору політичний експерт Володимир Фесенко, який вважає, що тільки коли Чаус буде офіційно представлений в Україні як свідок, можна буде припускати, що його викрали українські спецслужби, або хтось їм допоміг це зробити. Поки ж є тільки чутки.

Крім того, за його словами, зараз циркулює й інша інформація: люди Петра Порошенка, які допомагали вивозити суддю в 2017 році, могли викрасти Чауса і вивезти його в Румунію, тому що він нібито планував повернутися в Україну. Нібито навіть фото є, але що відбулося насправді – невідомо.

В історії з суддею-“баночником” важливими є його свідчення як свідка в гіпотетичних справах проти попередньої української влади, але Фесенко закликає не перебільшувати цінність Чауса як свідка.

“Павло Вовк знає про махінації в судовій системі набагато більше, ніж колишній глава Дніпровського райсуду. Він може дати свідчення про свої контакти з Грановським і адміністрацією Порошенка і це проти нього можуть використовувати. Звичайно, може підтвердитися і інформація, що Чауса за дорученням Порошенка вивезли представники українських спецслужб, а забезпечували це керівники СБУ Василь Грицак і СВР Василь Бурба – це небезпечно для них. Та й і для самого Порошенка історія про те, як Чаус уникнув українського правосуддя і виявився в Молдові, небезпечна”, – говорить “Апострофу” Фесенко.

Обережно ставитися до будь-яких версій щодо причетності до викрадення Чауса закликає і політичний експерт Андрій Золотарьов.

“Йде інформаційна війна. Вивіз судді був вигідний оточенню Порошенка, оскільки неприємні нюанси того, як і за допомогою яких людей українська Феміда управлялася з Банкової, могли б завдати репутаційний удар по Порошенку і його оточенню. Чаус – людина, яка приймала рішення і знає досить багато. Зрозуміло, що Порошенко до нього особисто не ходив, але це робили шановані люди. Не думаю, що заступник голови АП Олексій Філатов, але Олександр Грановський, якого тоді знали як “рішалу”, цілком міг”, – говорить Золотарьов.

Викрадення Чауса - кому вигідно влаштувати міжнародний скандал - Новини України

Олександр Грановський Фото: УНІАН

Він занадто багато знав…

Він зазначає, що Чауса неможливо використовувати в судовому процесі, адже жодна правоохоронна структура зараз не прийме його показань, які можуть назвати отриманими незаконним шляхом.

“Можливо, мала місце багатоходова комбінація, щоб підставити команду Зеленського, яка спокійно могла почекати екстрадиції Чауса. До речі, рахунки до Чауса є і у Геннадія Корбана (у 2015 році Чаус приймав рішення про арешт нинішнього радника мера Дніпра, – “Апостроф“), який як правило нічого і ніколи не забуває”, – додає Золотарьов.

Політичний експерт МЦПД Ігор Петренко, як і його колега, вважає, що Чаус може багато розповісти, як відбувалося ручне регулювання суддівської системи за Порошенка. Крім того, можлива поява Чауса в Україні вигідна НАБУ, яке дістане свідка для оформлення справи про перевищення службових повноважень колишнім керівництвом держави.

“Якщо в інших кейсах по колишній владі це важко довести (зокрема, в кейсі введення Порошенком воєнного стану), то в цьому випадку є Чаус, він зацікавлений у власній безпеці, якщо піде на співпрацю зі слідством, то йому можуть це забезпечити – наприклад, як зі скандальним забудовником Максимом Микитасем. Навряд чи у нього є запаси, які дозволили б йому безтурботно жити десь, крім Молдови. Разом з тим, люди Порошенка – той же Грановський – не зацікавлені в тому, щоб він не був в Україні і давав свідчення, в яких зацікавлена нинішня влада”, – говорить Петренко.

До “магістральної” версії прихильників п’ятого президента – мовляв, Чауса викрали, щоб дискредитувати Порошенка і Бурбу, який нібито ще й є потенційним свідком у справі про держзраду по “Вагнергейту”, Петренко ставиться скептично.

“Бурбу можна дискредитувати і без Чауса. Йому є що згадати, в тому числі у його СБУшному минулому, і було б дуже затратно і небезпечно з точки зору двосторонніх відносин України та Молдови прив’язувати його до всього цього. Плюс “Вагнергейт” вже фактично ніде, він стає схожим на історію про хлопчика, який кричав “вовки, вовки”, і в принципі всі вже втратили інтерес до нього”, – підсумовує політолог.

Як би там не було, з часу викрадення судді минуло більше тижня, але його як і раніше його не пред’являють громадськості. І навіть незрозуміло, чи живий він. Що, з огляду на кількість компромату, який знає Чаус, викликає чимало запитань …

Джерело

Continue Reading

ПОЛІТИКА

Агресія Путіна – чи нападе Росія на Україну

Агресія Путіна - чи нападе Росія на Україну

Володимир Путін Фото: Getty Images

Російське керівництво виявилося в стратегічній пастці: йти з українського Донбасу вони не хочуть, але і відкрито напасти на Україну широким фронтом Кремль не може. Москва грає м’язами, стягуючи війська ближче до українських кордонів і озвучуючи войовничі погрози. Говорити, що Володимир Путін рушить армію на Київ поки передчасно, але і стверджувати, що він “не ризикне” напасти – було б занадто легковажно. Російська верхівка вважає дії і публічні заяви Вашингтона, спрямовані на підтримку України, а також дії Києва проти кума Путіна Віктора Медведчука “приниженням”, на яке слід обов’язково відповісти. На яку відповідь в нинішніх умовах піде Москва, читайте в матеріалі “Апострофа”.

“Нормандського саміту” не буде

На тлі потоку повідомлень про можливе вторгнення росіян углиб української території, в Кремлі продовжують підвищувати градус напруги, формально демонструючи гуманність. Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков, зокрема, після низки гучних погроз поспішив запевнити журналістів, “ніхто не збирається рухатися до війни з Україною, і ніхто не сприймає якусь можливість такої війни”.

Але в цілому ні розмова Путіна з канцлером ФРН Ангелою Меркель, під час якої глава німецького уряду зажадала прибрати війська від українських кордонів, ні зустріч Володимира Зеленського і президента Туреччини Реджепа Ердогана, за підсумком якої Анкара висловилася на підтримку Києва, не поміняла позицію Кремля. Навпаки, заяви турецького президента викликали вкрай різку реакцію з боку Кремля: міністр закордонних справ Сергій Лавров застеріг владу Туреччини “від підживлення мілітаристських настроїв” Києва.

Ще пару днів назад в російських верхах звучали зовсім інші заяви. Заступник Адміністрації президента РФ Дмитро Козак, який є офіційним парламентером в “мінському процесі”, говорив, що РФ відкрито втрутиться в ситуацію на Донбасі для захисту “російських громадян”. Він також пригрозив Україні розвалом. У “республіках” ОРДЛО, за даними української розвідки, вже підготували три варіанти звернення до Володимира Путіна, серед яких є прохання надати “військову допомогу”.

“У Кремлі, в тому числі, побоюються, що Київ за підтримки Вашингтона вирішиться на масштабну силову операцію на Донбасі. У Москви перед очима приклад Нагірного Карабаху. Дмитро Козак такими заявами намагається нагадати, що в ОРДЛО саме РФ, як вважає російське керівництво, є вирішальною силою”, – пояснив у розмові з “Апострофом” військово-політичний експерт Микола Белесков.

У пана Козака також може бути персональний інтерес. Адже провал “прямих переговорів” між Офісом президента і колабораціоністами в ОРДЛО – його особиста недоробка, за яку йому доведеться звітувати перед Володимиром Путіним.

“Про висловлювання (погрози) Дмитра Козака на адресу України, які багатьох якщо не злякали, то сильно напружили. Що потрібно мати на увазі? Навіть в Росії, інші офіційні особи (навіть секретар Радбезу РФ Микола Патрушев) висловлюються в цьому контексті більш стримано. Про що це говорить? Про те, що Козак прикриває свою дупу (вибачте за непарламентський сленг, але в даному випадку він доречний). Повний провал в переговорному процесі по Донбасу – це його зона відповідальності”, – написав у Facebook глава Центру прикладних політичних досліджень “Пента” Володимир Фесенко.

Чому “Путін нападе”

Незважаючи на те, що в Кремлі заперечують ймовірність війни з Україною, вона фактично йде з 2014 року, коли Москва окупувала Крим, а також частину Луганської та Донецької областей. Хоча спочатку Володимир Путін відкидав ймовірність анексії Криму, а введення військ РФ на Донбас росіяни заперечують досі.

Агресія Путіна - чи нападе Росія на Україну

Російські війська в Криму Фото: pixabay.com

Питання не в тому “нападе Путін нападе” чи ні, а в інтенсивності бойових дій на Донбасі на тлі де-факто не працюючого перемир’я.

У російські ЗМІ просочилася безліч даних про стягування військ до кордонів України з паралельним проведенням перевірки боєготовності десантних частин. В тому числі, є дані про те, що в рамках “навчань” російське командування наказало розбивати польові госпіталі для прийому поранених. Це може бути елементом залякування (госпіталі біля кордонів серед військових експертів і розвідників завжди вважалися важливим індикатором ймовірності атаки), але подібні дії, як правило, вказують на підготовку до бойових дій.

Якщо в Кремлі вважатимуть, що блискавична військова операція проти України принесе їм геополітичні та дипломатичні вигоди, Володимир Путін на неї точно піде. Мінус для росіян в тому, що на дворі не 2014 рік, і на одному тільки факторі раптовості виїхати не вийде. Зараз такий номер уже не пройде, кажуть експерти.

Чому “Путін не нападе”

Відповідно, вимальовується набір аргументів, чому (саме в цей момент) Володимиру Путіну не з руки відкрито наступати широким фронтом.

По-перше, необхідна ударне угруповання, якій зараз у росіян немає. Навіть з урахуванням “навчань” масового проведення перевірки боєготовності у військах.

“Перевірка бойової готовності займе кілька днів, після чого війська з полігонів повернуться в казарми. Володимиру Путіну, навіть якщо він зважиться, власне оточення не дозволить (вторгнутися в Україну – “Апостроф”). У Кремля немає внутрішнього політичного ресурсу на масштабну операцію з відкритим використанням російської армії. До того ж прикрити стільки масштабну операцію “зеленими чоловічками” і “іхтамнетамі” не вийде”, – говорить “Апострофу” військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов.

По-друге, яка політична мета можливого масштабного наступу? Дивно думати, що Путін буде “брати” Україну, щоб вона виконала Мінські угоди по Донбасу або розблокувала поставки води в Крим. Величезні втрати, витрати на великий окупаційний контингент і захопленої території, а також удари у вигляді економічних санкцій США і ЄС, які можуть бути набагато болючішими за попередні – все це входить в протиріччя зі справжніми цілями росіян.

Тому, власне, серед трьох варіантів “листів Пушиліна”, про які говорить українська розвідка, крім прохання надати військову допомогу “ДНР”, є й інші сценарії – прийняти “ДНР” до складу Росії або ж визнати незалежність “ДНР”. Який варіант в кінцевому підсумку оберуть в Кремлі, залежить від того, наскільки серйозно “прогнеться” Київ і західні партнери.

Агресія Путіна - чи нападе Росія на Україну

Бойовик Фото: Getty images

Чого хоче Москва?

Для росіян завдання-максимум – отримати зняття санкцій і одночасно гарантії від Заходу, що Україна повертається в геополітичну орбіту Москви. Або, як мінімум, Кремль повинен отримати контролюючий “пакет акцій” при формально нейтральному статусі Києва. Для цього росіянам необхідний “особливий статус” для ОРДЛО, а також сильна політична “п’ята колона”, щоб блокувати будь-яке просування Київ в сторону ЄС і НАТО.

Саме з цієї причини, вважають експерти, команда Віктора Медведчука активно “форсує” тему тарифних протестів з прицілом на дострокові вибори, а росіяни паралельно з цим продавлювали “прямі переговори” Київ з колабораціоністами і проведення місцевих виборів в ОРДЛО. Через дії глави Офісу президента Андрія Єрмака таку “консультаційну раду” на початку 2020 року майже створили.

“Для Кремля “прямі переговори” українського керівництва з ватажками в ОРДЛО – питання першорядної важливості. З початку війни проти нашої країни, росіяни ведуть лінію, що це нібито “громадянська війна”, а вони – “посередники”. На цьому тлі гучні заяви Козака, який прямо загрожує відкрито втрутитися в ситуацію на Донбасі, звучать занадто прямолінійно. Значить, Кремль виявився в цейтноті і тепер змушений публічно тиснути на президента Зеленського, вимагаючи політичних поступок”, – сказав в коментарі “Апострофу” керівник Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала.

Володимир Путін навряд чи зараз пошле війська вглиб України, але стверджувати, що Москва “не зважиться” на жорсткі дії було б, щонайменше, наївним.

Росіяни можуть піти на стрімку операцію саме в рамках ОРДЛО, заздалегідь звинувативши Київ у “провокаціях”. Адже представники “республік” не просто так постійно загрожують вийти на адміністративні кордони Донецької і Луганської областей. Мета – жорсткіше натиснути на Офіс президента Зеленського, щоб Банкова погодилася на всі кремлівські “хотілки”.

Джерело

Continue Reading

ПОЛІТИКА

Україна Росія війна – чи допоможе НАТО, якщо Росія нападе на Україну

Україна Росія війна - чи допоможе НАТО, якщо Росія нападе на Україну

Федоренко Юрій Фото: facebook.com/fedorenkoyurii

Останні декілька днів Україна та світ серйозно занепокоєні скупченням російських військ на кордоні з Україною. Почалися розмови про загрозу повномасштабного вторгнення російської армії. Разом з тим, в РФ заявляють, що це Україна збирається проводити воєнну операцію на Донбасі, а вони, мовляв, лише хочуть захистити жителів ОРДЛО. Якого сценарію очікувати на Сході України та чи допоможуть нам партнери із Заходу – про це в ефірі Апостроф Live на Апостроф TV розповів позаштатний радник комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, депутат Київради від політсили “Слуга народу” ЮРІЙ ФЕДОРЕНКО.

– Україна має будь-яким чином запобігти політиці війни з боку Російської Федерації. Що ми маємо для цього робити?

– Українська сторона робить все можливе в дипломатичних перемовинах. Ми залучаємо наших міжнародних партнерів, залучаємо Сполучені Штати Америки, акцентуємо увагу на тому, що відбувається, і бачимо з їхнього боку підтримку.

Але я повністю підтримую те, що треба працювати над конкретним планом дій з нашими міжнародними партнерами в разі ескалації конфлікту вже зараз.

– Хто, як і чим буде допомагати?

– Просто військової присутністю, зокрема кораблів США в Чорноморському басейні врегулювати ситуацію повністю не вдасться. Тому ми чітко маємо розуміти, яку конкретну допомогу нам надасть Захід. Я думаю, що ця інформація має гриф секретності, і чинна влада вже має чіткий план дій і чітко розуміє, чим будуть допомагати нам наші міжнародні партнери. Просто те, що про це невідомо особисто мені чи читачам, – абсолютно нормально. Противник не має знати всіх тих розкладів, які є в нас на сьогоднішній день.

Також варто зазначити, що я б не став казати про те, що можливі широкомасштабні наступальні дії від противника. Але наші Збройні сили – це видно з виступу пана Хомчака – чітко знають пріоритетні напрямки, де може бути ескалація, і де може бути прорив. І по цих напрямках Збройні сили посилили свої позиції для того, щоб у найкоротший термін подавити, якщо буде потрібно, противника.

– А чи не варто на сьогоднішній день за цих умов та обставин піднімати більш чіткий діалог щодо не тільки співпраці з НАТО чи отримання ПДЧ, а визнання повноцінним членом НАТО? Чи можна це зробити в короткі терміни?

– В короткі терміни неможливо стати повноцінним членом НАТО для України. Але отримати ПДЧ повністю можливо, тим паче що було здійснено вже низку законодавчих змін, зокрема і в структурі управління нашими Збройними силами.

Я вважаю, що це повністю реально. Якщо додатково нам партнери допоможуть в плані військового співробітництва, то це може зайняти десь 1,5-2 роки. Для того, щоб повноцінно стати членом північноатлантичного альянсу, необхідна додаткова дипломатична робота, щоб всі безпосередньо визнали те, що Україна має увійти до НАТО. Над цим, наскільки мені відомо, активно ведеться робота з української сторони для того, щоб підготувати і нас зсередини, і дипломатично проговорити з іншими країнами, щоб мати можливість все ж таки стати повноцінним членом НАТО. В України така перспектива є, але якщо казати про найближче, то це десь 1,5-2 роки для того, щоб отримати ПДЧ.

– Цього терміну вистачить, щоб привести армію до стандартів НАТО?

– Повноцінно – ні. Станом на сьогоднішній день це неможливо, але українська сторона робить надзвичайно багато. Зокрема, з точки зору виробництва власного озброєння. Якщо ми кажемо про такі системи, які були реалізовані та взяті на озброєння, як “Нептун”, “Вільха” і “Вільха-М”, то це виробництво КБ “Луч”. І аналогів таких ракет взагалі в світі достатньо мало. В майбутньому будемо цю зброю експортувати нашим союзникам.

Дійсно, є проблеми по виготовленню боєприпасів та інших калібрів – навіть того ж самого набою до автомату Калашникова. Але в цьому напрямку діюча влада почала активну роботу і підготовку. Тому що чим більше ми замкнемо всередині країни для забезпечення свого війська як технікою, так і боєприпасами, які будуть максимально корельовані з НАТО, тим більше успіхів на перемогу.

Джерело

Continue Reading