Зв'язок з нами

ПОЛІТИКА

Конфлікт між США і Туреччиною – Україна може опинитися між двох вогнів

Конфлікт між США і Туреччиною - Україна може опинитися між двох вогнів

Реджеп Ердоган та Джозеф Байден Фото: Getty images

Останнім часом у відносинах між господарем Білого дому і турецьким президентом Реджепом Ердоганом помітно наростає напруга. Сигналом до того, що Анкара явно не хоче грати в одній команді з Вашингтоном, стала різка заява Ердогана про неприпустимість публічного висловлювання президента США Білого Дому Джо Байдена, який назвав Володимира Путіна вбивцею. “Апостроф” розбирався в тому, які проблеми накопичилися в американо-турецьких відносинах і чи зачепить Україну протистояння її двох “стратегічних союзників”?

Чому Ердоган вважає, що Путін – не вбивця

Охолодження відносин між США і Туреччиною, що намітилося ще за часів Барака Обами і тривало під час президентства Дональда Трампа, з приходом Байдена навіть і не думає припинятися. Докір Ердогана на адресу Джо Байдена щодо його висловлювання про те, що Путін є вбивцею – явне свідчення цього. Показово і те, що Ердоган похвалив Путіна. “Неприпустимо робити подібні заяви на адресу президента Росії. Пан Путін дав дуже розумну і елегантну відповідь”, – заявив Ердоган. Мова, очевидно, йде про слова господаря Кремля – “Хто як обзивається, той так і називається”. Яку “елегантність” побачив в цій дитячій фразі Путіна президент Туреччини – незрозуміло.

Утім, не варто вважати, що Ердоган заступився за президента РФ через бажання йому допомогти. На думку експерта з питань міжнародної політики та Близького Сходу “Українського інституту майбутнього” Ілії Куси, недавня заява Ердогана на адресу Байдена зводиться до простої тези: США не варто інших вчити життю.

“Ердоган протиставляє себе США, як і протиставляє модель розвитку політичної влади сучасної Туреччини – “авторитарно-консервативно-реформістської” на противагу американській “ліберально-демократичній”, яку намагається відродити Байден в її глобалістському розумінні, як це було при Клінтоні і Обамі”, – сказав експерт в коментарі “Апострофу”.

Примітно, що більшість топових гравців на міжнародній арені вирішили ніяк не коментувати висловлювання Байдена. Єдиним критиком президента США став президент Туреччини. Чому? Справа в тому, що в Ердогана накопичилася велика кількість претензій до США з низки ключових напрямків.

Принциповим для Анкари є питання вірменського геноциду, який сягає корінням ще в часи Османської імперії, де з 1915 по 1923 рік було вбито 1,5 млн вірмен. Байден, будучи кандидатом в президенти США, обіцяв, що підтримає резолюцію, що визнає геноцид вірмен. Про це нещодавно йому пригадали в Сенаті, де коаліція з 38 сенаторів на чолі з Головою Комітету із зовнішніх зв’язків Сенату США Бобом Менендесом зажадали від Байдена виконати свою передвиборчу обіцянку. І судячи з усього, Білий дім все-таки поставить в цьому питанні крапку, яка боляче вдарить по Анкарі.

Ще одна гостра тема – дотримання прав людини. Нещодавно 170 членів Палати представників США звернулися до Білого дому із закликом звернути увагу на тривожну ситуацію в Туреччині. У листі, адресованому держсекретареві Ентоні Блінкеном членами Конгресу, заявляється, що Туреччина як член НАТО вже тривалий час є важливим союзником США, але зараз через політику президента Ердогана відносини між країнами ускладнилися. Члени Конгресу пишуть, що Ердоган і його партія послабили судову систему, розставили “своїх” людей на ключові позиції в армії та розвідці, а також несправедливо відправили за ґрати низку політичних опонентів, журналістів і членів меншин.

Від Ердогана пролунала відповідь: Туреччина вийшла з Стамбульської конвенції із захисту прав жінок, посилаючись на те, що цей документ використовується для прирівнювання гомосексуалізму до норми. Примітно, що Конвенцію ухвалили в 2011 році, і вона стала першою європейською угодою, спрямованою на боротьбу з насильством над жінками та домашнім насильством, в той час як Туреччина стала першою країною, яка ратифікувала цей документ. До речі, в той час Ердоган вже був прем’єр-міністром, а тодішнього президента Абдуллаха Гюля вважали його ставлеником.

За словами директора Центру міжнародних досліджень Володимира Дубовика, в США уважно спостерігають за станом прав людини в Туреччині – для Вашингтона це питання є одним з ключових.

“Те, що відбувається з правами людини в Туреччині – це особлива історія. Чиниться тиск на вільну пресу, журналістів переслідують і заарештовують, ігнорується курдське питання. Крім того, мають місце гоніння на академічні кадри, яким теж не дають писати і говорити на лекціях те, що вони хочуть. Все це викликає обурення в США”, – говорить в коментарі “Апострофу” Дубовик.

“Примітний випадок, коли охорона Ердогана розганяла силою протестуючих у Вашингтоні під час візиту турецького президента в США – тоді це всіх абсолютно обурило, оскільки це була безпрецедентна поведінка турецької охорони президента. Цей момент дуже важливий. Крім зовнішньополітичних амбіцій Туреччини в регіоні, або зв’язків з Росією, для багатьох американців ліберального спрямування найважливіше питання – те що Ердоган в Туреччині згортає права і свободи громадян”, – розповів експерт.

Не варто забувати і про військово-економічне протистояння: Вашингтон вкрай негативно сприйняв закупівлю Туреччиною в червні 2019 року російського зенітно-ракетного комплексу С-400 “Тріумф”. Ще за Трампа, в грудні 2020 року, Вашингтон наклав санкції на ключове оборонне агентство Туреччини. Вашингтон заявляє, що С-400 становить загрозу для його винищувачів F-35 і для більш широких систем оборони НАТО. Ердоган же назвав це атакою на суверенні права Анкари.

24 березня Державний секретар США Ентоні Блінкен вперше після вступу на посаду провів переговори з міністром закордонних справ Туреччини Мевлютом Чавушоглу, під час яких прямим текстом зажадав від Анкари “не тримати” у себе російські зенітно-ракетні системи С-400. Втім, не схоже, щоб у Ердогана готові були йти на вимоги Вашингтона.

Тим більше, що у нього є зустрічні претензії до зовнішньої політики США, які активно підтримують курдів в Сирії, вимагаючи їх включення в процес мирного врегулювання. Турки, які блокують будь-якого роду спроби курдів отримати політичну суб’єктність (в тому числі – і на території Туреччини), явно виступають проти спроб Вашингтона протягнути цей сценарій.

Виходячи з цього, недивно, що США проводять навчання в східному Середземномор’ї вже не з Туреччиною, а з іншим членом НАТО – Грецією, у якою з Анкарою своя багаторічна історія протистоянь, в тому числі – через Кіпр. І тут Туреччина теж вставила своїх п’ять копійок: днями радник президента Туреччини Ердогана Месут Хакки Касіно заявив в одному з телешоу, що Греція нібито планує вторгнення до Туреччини за підтримки США і Франції.

“Вони розширюють портові споруди в Александруполісі і розширюють дороги. Чому вони працюють на трасах? Американський моторизований полк розгортає там танки. Греки кажуть: “Ми переможемо вас. За нами Америка і Франція”, – стверджує Касіно.

Чим породжена взаємна недовіра Вашингтона і Анкари

Директор Центру міжнародних досліджень Володимир Дубовик зазначає, що у Туреччині накопичилася давня образа на США, оскільки, на думку Ердогана, американці не встають на бік турків в головних і принципових питаннях.

“Велику роль тут зіграла спроба перевороту 2013 року, в якій багато в Туреччині звинувачують США: нібито за цим стояло ЦРУ. Крім того, США не видають Фетхуллаха Ґюлена – людини, яку в Туреччині вважають причетною до спроби того ж перевороту, але США не знайшли доказів провини турецького опозиціонера. У цілому, в американо-турецьких відносинах є цілий комплекс проблем, через які турки вважають американців нелояльними, і несправжніми союзниками. У відповідь і США, і НАТО досить скептично дивляться на роль Туреччини як союзника”, – повідомляє Володимир Дубовик.

Крім того, експерт зазначив, що недовіру між країнами підсилюють регулярні домовленості Анкари з Росією і Іраном, амбіції Туреччини в Сирії. Спроба США в каденцію Трампа ввести санкції проти Туреччини за дії в Сирії закономірно не додала теплоти двостороннім відносинам.

“Є багато тривожних сигналів, які змушують американців сумніватися в тому, наскільки Туреччина лояльний союзник і наскільки це уразлива ланка в рамках НАТО. Присутня двостороння невпевненість в один одному, яка помножена ще й на суб’єктивний фактор: відносини Обами з Ердоганом були жахливими, а з Трампом теж все було нерівно, хоча два правителя з диктаторськими замашками трохи краще один одного розуміли. Відносини з Байденом у Ердогана теж навряд чи будуть дружніми”, – вважає Володимир Дубовик.

За словами експерта Ілії Куси, Туреччина хоче визнання від США своїх прав на регіональне лідерство – в тому числі, в Сирії, яку американці поки що не сприймають як турецьку.

“Виникає питання, визнавати чи не визнавати Туреччину претендентом на роль регіональної та навіть світової держави, якою її хоче бачити Ердоган, про що він заявив 24 березня 2021 року на з’їзді правлячої партії? І тут США потрібно буде відповісти: вони визнають за Туреччиною це право чи ні? Якщо ні, то це буде перманентна конфронтація і конкуренція. Якщо так, то в такому випадку повинен початися якийсь діалог з принципових тем, пов’язаних із зонами впливу та інтересів”, – вважає експерт.

Україна – між двох вогнів

Розуміючи ризики, Адміністрація Байдена поки що не чинить різких рухів, придивляючись до Ердогана. Йде пошук точок дотику, щоб американо-турецькі відношення не продовжували деградувати. Однак в разі якщо відносини між США і Туреччиною зовсім погіршаться, для Вашингтона співпраця третіх країн з Анкарою стане принциповим питанням. Втім, швидше за все, вважає Ілія Куса, це може стосуватися локальних, галузевих напрямків.

“Тут все ж мова не про Китай або Росію. У Байдена може зберігатися антагонізм до Туреччини, але я не думаю, що США настільки жорстко ставитиме питання вибору. Швидше за все, це може статися в певних галузях, в основному це може стосуватися оборонної сфери і відповідних технологій. Ось тут – так, можуть виникнути певні обмеження з боку США на співпрацю з Туреччиною в питаннях ВПК. Але це навряд чи торкнеться питань політичного та торговельно-економічного співробітництва, тим більше, у нас ні з Туреччиною, ні з США немає загальних великих інфраструктурних проектів, інвестиційної політики або виробництва високотехнологічної продукції, тому і боятися тут нам нічого”, – підсумував експерт.

Джерело

Continue Reading
Натисніть щоб коментувати

Залишити Коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

ПОЛІТИКА

Викрадення Чауса – кому вигідно влаштувати міжнародний скандал – Новини України

Викрадення Чауса - кому вигідно влаштувати міжнародний скандал - Новини України

Фото: САП

Після того, як в столиці Молдови був викрадений колишній український суддя Микола Чаус, Україна опинилася в епіцентрі міжнародного скандалу. Природно, влада дружньої Україні держави обурилися тим, що сталося, а в МВС Молдови заявили, що викрадення організували іноземці, які вивезли Чауса в Україну. Серед інтересантів викрадення жерця Феміди, відомого тим, що в кращі роки своєї кар’єри любив “консервувати” гроші в трилітрові банки, називають колишню і нинішню українську владу. Чому їм знадобився Чаус і хто з топ-політиків в Києві може постраждати від його одкровень, розбирався “Апостроф”.

Невдача “баночного” судді

На всю Україну суддя Микола Чаус прославився 9 серпня 2016 року, коли був затриманий співробітниками НАБУ за отримання хабара в розмірі $ 150 тис, яку він необачно закопав в трилітровій банці у дворі власного будинку. Відразу після затримання суддя пішов у відпустку, після чого Верховна Рада дала згоду на його арешт, але до цього часу його в Україні й сліду не було. В результаті, 12 вересня 2016 року він був оголошений в розшук, а березні 2017-го Чаус був затриманий на території Молдови, де перебував до свого викрадення. У жовтні 2017 року Третя Дисциплінарна палата Ради правосуддя відсторонила Миколи Чауса від здійснення правосуддя і рекомендувала його звільнити. Не увінчалися успіхом спроби судді отримати політичний притулок в Молдові: 6 жовтня 2020 року стало відомо, що Кишинів відмовив Чаусу в політичному притулку, почався розгляд справи про екстрадицію судді в Україну, про що молдавських правоохоронців просили їх українські колеги з НАБУ.

Але екстрадиції Чаус так і не дочекався. Через кілька днів після його викрадення очільник МВС Молдови Павло Войко заявив, що затримано одного підозрюваного у викраденні судді, а особистості всіх учасників викрадення, які вивезли Чауса на машині і перетнули кордон з Україною, встановлено. Далі – більше: молдавські сайти опублікували дані документів трьох українців, причетних до викрадення. Машина, на якій вивозили Чауса, була встановлена майже відразу, адже викрадачі не завдали собі клопоту її замінити. При цьому один з трьох українців в’їхав в Молдову за своїми документами, що дозволяло ідентифікувати його як співробітника ГУР МО. Щоправда, в ГУР вже спростували цю інформацію, назвавши це провокацією з боку Росії.

На сьогодні існує вже кілька версій того, в чиїх інтересах і ким було здійснено викрадення судді. Згідно з однією з них, яка підтримується прихильниками колишнього президента Порошенка, Україна, що має тісні зв’язки, в тому числі по лінії спецслужб з Молдовою, нібито здійснила неузгоджену з союзником операцію і ускладнила відносини з Кишиневом, при цьому саме викрадення було здійснено досить безграмотно. Примітно, що в НАБУ, де розслідується справа Чауса, дивуються, навіщо було поспішати викрадати Чауса, адже 22 квітня мало відбутися засідання Верховного суду Молдови з надання екс-судді політичного притулку, а шансів виграти у нього при цьому практично не було. Тобто, незабаром Чаус законно був би переданий в руки українського правосуддя.

Свою версію події виклав головний редактор “Цензор.НЕТ” Юрій Бутусов. Він вважає, що метою викрадення Чауса є спроба якимось чином встановити причетність до вивезення судді за кордон екс-начальника ГУР МО Василя Бурби. Нібито саме зараз, поки не вийшов фільм про “Вагнергейт”, Офіс президента шукає компромат на керівників проваленої спецоперації із захоплення терористів.

Версію Бутусова підтримують в ЄС. Так, народний депутат Вікторія Сюмар вважає, що найближчим часом варто очікувати появи показань Чауса, які будуть використані для дискредитації Бурби і Петра Порошенка, і навіть порівнює викрадення Чауса зі скандальним отруєнням російськими спецслужбами колишнього розвідника Сергія Скрипаля.

“Україна тепер має свій власний а-ля Солсбері скандал з присмаком молдавського вина. Суддю Чауса, який чекав рішення суду по політичному притулку, викрали і привезли українські спецслужби (за твердженням міністра внутрішніх справ Молдови), чим спровокували серйозний міжнародний скандал. Для чого? Відповідь очевидна. Думаю, в найближчі дні ми побачимо якісь “свідчення Чауса”. Цей тиждень влада чекала, коли у Чауса зійдуть синці і коли можна зняти гіпс, щоб вже не на стільки “палевно” все виглядало на телеекранах”, – розповіла Сюмар .

Викрадення Чауса - кому вигідно влаштувати міжнародний скандал - Новини України

Суддя Чаус Фото: Telegram

За її словами, Банкова повторила дії росіян проти Скрипаля, але Росія в результаті таких дій отримала остаточне визнання себе державою-терористом і посилення санкцій.

Підтримує точку зору Бутусова і Сюмар політттехнолог Олексій Голобуцький, який теж вважає, що влада має відношення до викрадення, яке зіпсувало відносини Києва і Кишинева і в результаті цього “засвітилися” співробітники спецслужб, що показує їх непрофесійність.

“Навряд чи провал розвідки був підлаштований якимись недоброзичливцями, найпростіша відповідь може бути і найправильнішою. Вона полягає в тому, що на Банковій хотіли показати (не знаю, для чого), як діють наші спецслужби, перебити “вагнерівський” кейс, але як завжди виконання підвело, а тепер вони не знають, як з цієї ситуації викрутитися”, – говорить “Апострофу” експерт.

Не згоден з такою точкою зору політичний експерт Володимир Фесенко, який вважає, що тільки коли Чаус буде офіційно представлений в Україні як свідок, можна буде припускати, що його викрали українські спецслужби, або хтось їм допоміг це зробити. Поки ж є тільки чутки.

Крім того, за його словами, зараз циркулює й інша інформація: люди Петра Порошенка, які допомагали вивозити суддю в 2017 році, могли викрасти Чауса і вивезти його в Румунію, тому що він нібито планував повернутися в Україну. Нібито навіть фото є, але що відбулося насправді – невідомо.

В історії з суддею-“баночником” важливими є його свідчення як свідка в гіпотетичних справах проти попередньої української влади, але Фесенко закликає не перебільшувати цінність Чауса як свідка.

“Павло Вовк знає про махінації в судовій системі набагато більше, ніж колишній глава Дніпровського райсуду. Він може дати свідчення про свої контакти з Грановським і адміністрацією Порошенка і це проти нього можуть використовувати. Звичайно, може підтвердитися і інформація, що Чауса за дорученням Порошенка вивезли представники українських спецслужб, а забезпечували це керівники СБУ Василь Грицак і СВР Василь Бурба – це небезпечно для них. Та й і для самого Порошенка історія про те, як Чаус уникнув українського правосуддя і виявився в Молдові, небезпечна”, – говорить “Апострофу” Фесенко.

Обережно ставитися до будь-яких версій щодо причетності до викрадення Чауса закликає і політичний експерт Андрій Золотарьов.

“Йде інформаційна війна. Вивіз судді був вигідний оточенню Порошенка, оскільки неприємні нюанси того, як і за допомогою яких людей українська Феміда управлялася з Банкової, могли б завдати репутаційний удар по Порошенку і його оточенню. Чаус – людина, яка приймала рішення і знає досить багато. Зрозуміло, що Порошенко до нього особисто не ходив, але це робили шановані люди. Не думаю, що заступник голови АП Олексій Філатов, але Олександр Грановський, якого тоді знали як “рішалу”, цілком міг”, – говорить Золотарьов.

Викрадення Чауса - кому вигідно влаштувати міжнародний скандал - Новини України

Олександр Грановський Фото: УНІАН

Він занадто багато знав…

Він зазначає, що Чауса неможливо використовувати в судовому процесі, адже жодна правоохоронна структура зараз не прийме його показань, які можуть назвати отриманими незаконним шляхом.

“Можливо, мала місце багатоходова комбінація, щоб підставити команду Зеленського, яка спокійно могла почекати екстрадиції Чауса. До речі, рахунки до Чауса є і у Геннадія Корбана (у 2015 році Чаус приймав рішення про арешт нинішнього радника мера Дніпра, – “Апостроф“), який як правило нічого і ніколи не забуває”, – додає Золотарьов.

Політичний експерт МЦПД Ігор Петренко, як і його колега, вважає, що Чаус може багато розповісти, як відбувалося ручне регулювання суддівської системи за Порошенка. Крім того, можлива поява Чауса в Україні вигідна НАБУ, яке дістане свідка для оформлення справи про перевищення службових повноважень колишнім керівництвом держави.

“Якщо в інших кейсах по колишній владі це важко довести (зокрема, в кейсі введення Порошенком воєнного стану), то в цьому випадку є Чаус, він зацікавлений у власній безпеці, якщо піде на співпрацю зі слідством, то йому можуть це забезпечити – наприклад, як зі скандальним забудовником Максимом Микитасем. Навряд чи у нього є запаси, які дозволили б йому безтурботно жити десь, крім Молдови. Разом з тим, люди Порошенка – той же Грановський – не зацікавлені в тому, щоб він не був в Україні і давав свідчення, в яких зацікавлена нинішня влада”, – говорить Петренко.

До “магістральної” версії прихильників п’ятого президента – мовляв, Чауса викрали, щоб дискредитувати Порошенка і Бурбу, який нібито ще й є потенційним свідком у справі про держзраду по “Вагнергейту”, Петренко ставиться скептично.

“Бурбу можна дискредитувати і без Чауса. Йому є що згадати, в тому числі у його СБУшному минулому, і було б дуже затратно і небезпечно з точки зору двосторонніх відносин України та Молдови прив’язувати його до всього цього. Плюс “Вагнергейт” вже фактично ніде, він стає схожим на історію про хлопчика, який кричав “вовки, вовки”, і в принципі всі вже втратили інтерес до нього”, – підсумовує політолог.

Як би там не було, з часу викрадення судді минуло більше тижня, але його як і раніше його не пред’являють громадськості. І навіть незрозуміло, чи живий він. Що, з огляду на кількість компромату, який знає Чаус, викликає чимало запитань …

Джерело

Continue Reading

ПОЛІТИКА

Агресія Путіна – чи нападе Росія на Україну

Агресія Путіна - чи нападе Росія на Україну

Володимир Путін Фото: Getty Images

Російське керівництво виявилося в стратегічній пастці: йти з українського Донбасу вони не хочуть, але і відкрито напасти на Україну широким фронтом Кремль не може. Москва грає м’язами, стягуючи війська ближче до українських кордонів і озвучуючи войовничі погрози. Говорити, що Володимир Путін рушить армію на Київ поки передчасно, але і стверджувати, що він “не ризикне” напасти – було б занадто легковажно. Російська верхівка вважає дії і публічні заяви Вашингтона, спрямовані на підтримку України, а також дії Києва проти кума Путіна Віктора Медведчука “приниженням”, на яке слід обов’язково відповісти. На яку відповідь в нинішніх умовах піде Москва, читайте в матеріалі “Апострофа”.

“Нормандського саміту” не буде

На тлі потоку повідомлень про можливе вторгнення росіян углиб української території, в Кремлі продовжують підвищувати градус напруги, формально демонструючи гуманність. Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков, зокрема, після низки гучних погроз поспішив запевнити журналістів, “ніхто не збирається рухатися до війни з Україною, і ніхто не сприймає якусь можливість такої війни”.

Але в цілому ні розмова Путіна з канцлером ФРН Ангелою Меркель, під час якої глава німецького уряду зажадала прибрати війська від українських кордонів, ні зустріч Володимира Зеленського і президента Туреччини Реджепа Ердогана, за підсумком якої Анкара висловилася на підтримку Києва, не поміняла позицію Кремля. Навпаки, заяви турецького президента викликали вкрай різку реакцію з боку Кремля: міністр закордонних справ Сергій Лавров застеріг владу Туреччини “від підживлення мілітаристських настроїв” Києва.

Ще пару днів назад в російських верхах звучали зовсім інші заяви. Заступник Адміністрації президента РФ Дмитро Козак, який є офіційним парламентером в “мінському процесі”, говорив, що РФ відкрито втрутиться в ситуацію на Донбасі для захисту “російських громадян”. Він також пригрозив Україні розвалом. У “республіках” ОРДЛО, за даними української розвідки, вже підготували три варіанти звернення до Володимира Путіна, серед яких є прохання надати “військову допомогу”.

“У Кремлі, в тому числі, побоюються, що Київ за підтримки Вашингтона вирішиться на масштабну силову операцію на Донбасі. У Москви перед очима приклад Нагірного Карабаху. Дмитро Козак такими заявами намагається нагадати, що в ОРДЛО саме РФ, як вважає російське керівництво, є вирішальною силою”, – пояснив у розмові з “Апострофом” військово-політичний експерт Микола Белесков.

У пана Козака також може бути персональний інтерес. Адже провал “прямих переговорів” між Офісом президента і колабораціоністами в ОРДЛО – його особиста недоробка, за яку йому доведеться звітувати перед Володимиром Путіним.

“Про висловлювання (погрози) Дмитра Козака на адресу України, які багатьох якщо не злякали, то сильно напружили. Що потрібно мати на увазі? Навіть в Росії, інші офіційні особи (навіть секретар Радбезу РФ Микола Патрушев) висловлюються в цьому контексті більш стримано. Про що це говорить? Про те, що Козак прикриває свою дупу (вибачте за непарламентський сленг, але в даному випадку він доречний). Повний провал в переговорному процесі по Донбасу – це його зона відповідальності”, – написав у Facebook глава Центру прикладних політичних досліджень “Пента” Володимир Фесенко.

Чому “Путін нападе”

Незважаючи на те, що в Кремлі заперечують ймовірність війни з Україною, вона фактично йде з 2014 року, коли Москва окупувала Крим, а також частину Луганської та Донецької областей. Хоча спочатку Володимир Путін відкидав ймовірність анексії Криму, а введення військ РФ на Донбас росіяни заперечують досі.

Агресія Путіна - чи нападе Росія на Україну

Російські війська в Криму Фото: pixabay.com

Питання не в тому “нападе Путін нападе” чи ні, а в інтенсивності бойових дій на Донбасі на тлі де-факто не працюючого перемир’я.

У російські ЗМІ просочилася безліч даних про стягування військ до кордонів України з паралельним проведенням перевірки боєготовності десантних частин. В тому числі, є дані про те, що в рамках “навчань” російське командування наказало розбивати польові госпіталі для прийому поранених. Це може бути елементом залякування (госпіталі біля кордонів серед військових експертів і розвідників завжди вважалися важливим індикатором ймовірності атаки), але подібні дії, як правило, вказують на підготовку до бойових дій.

Якщо в Кремлі вважатимуть, що блискавична військова операція проти України принесе їм геополітичні та дипломатичні вигоди, Володимир Путін на неї точно піде. Мінус для росіян в тому, що на дворі не 2014 рік, і на одному тільки факторі раптовості виїхати не вийде. Зараз такий номер уже не пройде, кажуть експерти.

Чому “Путін не нападе”

Відповідно, вимальовується набір аргументів, чому (саме в цей момент) Володимиру Путіну не з руки відкрито наступати широким фронтом.

По-перше, необхідна ударне угруповання, якій зараз у росіян немає. Навіть з урахуванням “навчань” масового проведення перевірки боєготовності у військах.

“Перевірка бойової готовності займе кілька днів, після чого війська з полігонів повернуться в казарми. Володимиру Путіну, навіть якщо він зважиться, власне оточення не дозволить (вторгнутися в Україну – “Апостроф”). У Кремля немає внутрішнього політичного ресурсу на масштабну операцію з відкритим використанням російської армії. До того ж прикрити стільки масштабну операцію “зеленими чоловічками” і “іхтамнетамі” не вийде”, – говорить “Апострофу” військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов.

По-друге, яка політична мета можливого масштабного наступу? Дивно думати, що Путін буде “брати” Україну, щоб вона виконала Мінські угоди по Донбасу або розблокувала поставки води в Крим. Величезні втрати, витрати на великий окупаційний контингент і захопленої території, а також удари у вигляді економічних санкцій США і ЄС, які можуть бути набагато болючішими за попередні – все це входить в протиріччя зі справжніми цілями росіян.

Тому, власне, серед трьох варіантів “листів Пушиліна”, про які говорить українська розвідка, крім прохання надати військову допомогу “ДНР”, є й інші сценарії – прийняти “ДНР” до складу Росії або ж визнати незалежність “ДНР”. Який варіант в кінцевому підсумку оберуть в Кремлі, залежить від того, наскільки серйозно “прогнеться” Київ і західні партнери.

Агресія Путіна - чи нападе Росія на Україну

Бойовик Фото: Getty images

Чого хоче Москва?

Для росіян завдання-максимум – отримати зняття санкцій і одночасно гарантії від Заходу, що Україна повертається в геополітичну орбіту Москви. Або, як мінімум, Кремль повинен отримати контролюючий “пакет акцій” при формально нейтральному статусі Києва. Для цього росіянам необхідний “особливий статус” для ОРДЛО, а також сильна політична “п’ята колона”, щоб блокувати будь-яке просування Київ в сторону ЄС і НАТО.

Саме з цієї причини, вважають експерти, команда Віктора Медведчука активно “форсує” тему тарифних протестів з прицілом на дострокові вибори, а росіяни паралельно з цим продавлювали “прямі переговори” Київ з колабораціоністами і проведення місцевих виборів в ОРДЛО. Через дії глави Офісу президента Андрія Єрмака таку “консультаційну раду” на початку 2020 року майже створили.

“Для Кремля “прямі переговори” українського керівництва з ватажками в ОРДЛО – питання першорядної важливості. З початку війни проти нашої країни, росіяни ведуть лінію, що це нібито “громадянська війна”, а вони – “посередники”. На цьому тлі гучні заяви Козака, який прямо загрожує відкрито втрутитися в ситуацію на Донбасі, звучать занадто прямолінійно. Значить, Кремль виявився в цейтноті і тепер змушений публічно тиснути на президента Зеленського, вимагаючи політичних поступок”, – сказав в коментарі “Апострофу” керівник Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала.

Володимир Путін навряд чи зараз пошле війська вглиб України, але стверджувати, що Москва “не зважиться” на жорсткі дії було б, щонайменше, наївним.

Росіяни можуть піти на стрімку операцію саме в рамках ОРДЛО, заздалегідь звинувативши Київ у “провокаціях”. Адже представники “республік” не просто так постійно загрожують вийти на адміністративні кордони Донецької і Луганської областей. Мета – жорсткіше натиснути на Офіс президента Зеленського, щоб Банкова погодилася на всі кремлівські “хотілки”.

Джерело

Continue Reading

ПОЛІТИКА

Україна Росія війна – чи допоможе НАТО, якщо Росія нападе на Україну

Україна Росія війна - чи допоможе НАТО, якщо Росія нападе на Україну

Федоренко Юрій Фото: facebook.com/fedorenkoyurii

Останні декілька днів Україна та світ серйозно занепокоєні скупченням російських військ на кордоні з Україною. Почалися розмови про загрозу повномасштабного вторгнення російської армії. Разом з тим, в РФ заявляють, що це Україна збирається проводити воєнну операцію на Донбасі, а вони, мовляв, лише хочуть захистити жителів ОРДЛО. Якого сценарію очікувати на Сході України та чи допоможуть нам партнери із Заходу – про це в ефірі Апостроф Live на Апостроф TV розповів позаштатний радник комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, депутат Київради від політсили “Слуга народу” ЮРІЙ ФЕДОРЕНКО.

– Україна має будь-яким чином запобігти політиці війни з боку Російської Федерації. Що ми маємо для цього робити?

– Українська сторона робить все можливе в дипломатичних перемовинах. Ми залучаємо наших міжнародних партнерів, залучаємо Сполучені Штати Америки, акцентуємо увагу на тому, що відбувається, і бачимо з їхнього боку підтримку.

Але я повністю підтримую те, що треба працювати над конкретним планом дій з нашими міжнародними партнерами в разі ескалації конфлікту вже зараз.

– Хто, як і чим буде допомагати?

– Просто військової присутністю, зокрема кораблів США в Чорноморському басейні врегулювати ситуацію повністю не вдасться. Тому ми чітко маємо розуміти, яку конкретну допомогу нам надасть Захід. Я думаю, що ця інформація має гриф секретності, і чинна влада вже має чіткий план дій і чітко розуміє, чим будуть допомагати нам наші міжнародні партнери. Просто те, що про це невідомо особисто мені чи читачам, – абсолютно нормально. Противник не має знати всіх тих розкладів, які є в нас на сьогоднішній день.

Також варто зазначити, що я б не став казати про те, що можливі широкомасштабні наступальні дії від противника. Але наші Збройні сили – це видно з виступу пана Хомчака – чітко знають пріоритетні напрямки, де може бути ескалація, і де може бути прорив. І по цих напрямках Збройні сили посилили свої позиції для того, щоб у найкоротший термін подавити, якщо буде потрібно, противника.

– А чи не варто на сьогоднішній день за цих умов та обставин піднімати більш чіткий діалог щодо не тільки співпраці з НАТО чи отримання ПДЧ, а визнання повноцінним членом НАТО? Чи можна це зробити в короткі терміни?

– В короткі терміни неможливо стати повноцінним членом НАТО для України. Але отримати ПДЧ повністю можливо, тим паче що було здійснено вже низку законодавчих змін, зокрема і в структурі управління нашими Збройними силами.

Я вважаю, що це повністю реально. Якщо додатково нам партнери допоможуть в плані військового співробітництва, то це може зайняти десь 1,5-2 роки. Для того, щоб повноцінно стати членом північноатлантичного альянсу, необхідна додаткова дипломатична робота, щоб всі безпосередньо визнали те, що Україна має увійти до НАТО. Над цим, наскільки мені відомо, активно ведеться робота з української сторони для того, щоб підготувати і нас зсередини, і дипломатично проговорити з іншими країнами, щоб мати можливість все ж таки стати повноцінним членом НАТО. В України така перспектива є, але якщо казати про найближче, то це десь 1,5-2 роки для того, щоб отримати ПДЧ.

– Цього терміну вистачить, щоб привести армію до стандартів НАТО?

– Повноцінно – ні. Станом на сьогоднішній день це неможливо, але українська сторона робить надзвичайно багато. Зокрема, з точки зору виробництва власного озброєння. Якщо ми кажемо про такі системи, які були реалізовані та взяті на озброєння, як “Нептун”, “Вільха” і “Вільха-М”, то це виробництво КБ “Луч”. І аналогів таких ракет взагалі в світі достатньо мало. В майбутньому будемо цю зброю експортувати нашим союзникам.

Дійсно, є проблеми по виготовленню боєприпасів та інших калібрів – навіть того ж самого набою до автомату Калашникова. Але в цьому напрямку діюча влада почала активну роботу і підготовку. Тому що чим більше ми замкнемо всередині країни для забезпечення свого війська як технікою, так і боєприпасами, які будуть максимально корельовані з НАТО, тим більше успіхів на перемогу.

Джерело

Continue Reading