Зв'язок з нами

ПОЛІТИКА

Найбільше Україна за роки після Майдану розтратила не грошей, а довіри

Найбільше Україна за роки після Майдану розтратила не грошей, а довіри

Фото: УНІАН

За 7 років після Революції Гідності Україна досягла багатьох змін і провела низку успішних реформ. Але через маніпуляції люди часто не звертають увагу на дії влади, і вдалі кейси залишаються без уваги. Та Україна ще багато чого має зробити, особливо, що стосується становлення верховенства права, і в цьому їй мають допомогти західні партнери. Таку думку в ефірі Апостроф Live на Апостроф TV виклав дипломат, надзвичайний повноважний і посол Канади в Україні (2014–2019 рр.), українець за походженням Роман Ващук.

— Цими днями Україна згадує трагічні події семирічної давнини — розстріли на Майдані. Фактично, можна вважати, що з 18 лютого, коли загинули 22 активісти, Революція Гідності ввійшла в гостру фазу. Тоді ви ще не були послом в Україні, але стежили за ситуацією. Якими ви бачили тодішні дії влади та розвиток протесту? Чи могли ми спрогнозувати, що цією хиткою ситуацією в Україні може скористатися Росія?

— Я дійсно спостерігав за цією ситуацією з Белграду, де на той час працював послом. Це була трошки дивна точка зору, бо сербська публічна думка майже одразу вирішила, що українці є хорватами, а Росія є еквівалентом Сербії. Вони зайняли досить чітку москвоцентричну позицію.

Саме з їхніх реакцій на підставі досвіду 90-х років можна було моделювати, як ображений центр колишньої спільної держави може реагувати на виклик, який активні українські громадяни кинули на Майдані. Можна було робити проєкцію назад до подій на Балканах та вже певною мірою прогнозувати, якими можуть бути дії Москви. Звичайно, ядерна держава — це значно більший виклик, ніж, навіть, режим Мілошевича в 90-х роках у Сербії. Це певною мірою була унікальна точка зору. Безумовно, мої співчуття були на боці Небесної сотні, і зрештою такою була й позиція Канади.

— Ви були послом в Україні з жовтня 2014 року по листопад 2019 року. Як вам бачиться зміна України з 2014 року й до сьогодні: що нам вдалося зробити й до чого нам ще треба дійти?

— Я думаю, що зроблено досить багато. Але в жодній державі здобутки не є вічними. Настрої суспільства постійно змінюються. Кожна група, яка приходить до влади, — чи більшість, чи пасіонарна меншість — вважає, що вони змінили хід історії назавжди. Але суспільство має тенденцію хитатися.

Поки я був послом, я намагався через соцмережі чи інші виступи нагадувати людям, що справи в Україні були далеко не такими катастрофічними, як це представляли деякі медіа чи політики, які боролися за владу. Це було видно по тому, як підтримували проєкти. Переважно, ті проєкти, які були успішними, не дуже бралися до уваги. Я вам наведу приклад: безоплатна правова допомога. Тепер в Україні є понад 500 фінансованих державою місць надання безоплатної правової допомоги. Навіть по європейських мірках це є великим досягненням. Вони існують із 2015 року. Але це не викликає якихось бурхливих емоцій у соцмережах, тому ніхто цим дуже не переймається.

Гра на емоціях може перекреслити конкретні досягнення, якщо переконати людей, що вони чимось ображені. Ми бачимо це не тільки в Україні, а й у багатьох країнах. Ображені владою, таємними силами, які в них ніби-то все відібрали. Мовляв, треба було бунтувати знову. У цьому випадку — бунтувати виборчо та обирати зовсім нову владу. Зміна влади є очевидно корисною річчю, але перекреслення всіх здобутків певного періоду не йде державі на користь.

— Як гадаєте, цей поділ на зраду й перемогу якось штучно вкидається українською владою? Політиками, які грають на тих емоціях, про які ви казали.

— Це певною мірою також продукт доби соціальних мереж, які живуть саме з конфліктного прилипання людей і розмежовують їх по різних таборах. Це дуже добре видно по теперішніх Сполучених Штатах Америки. Там також є своєрідний феномен перемоги і зради залежно від партійних приналежностей.

Звичайно, що й політики, й інші групи інтересів не гребують тим, щоби це використовувати. Якщо відбулася така подія, як Майдан, де пролилася кров, де була величезна “посвята” людей, де були ті, що почувалися в програші, то ця певна бінарність підсилюється. Якщо ви бачили, як біля вас за вашу справу падали люди від куль і ви не досягаєте всього, чого бажали, то ви почуваєтеся зрадженим. Це не те саме відчуття, коли ви прийшли на панельну дискусію, поставили одну чи другу тезу, і не отримали того наслідку, який ви хотіли отримати. Це люди відчувають набагато сильніше.

Так само переживання народного ополчення (у позитивному сенсі цього слова) у контексті переформатування української армії та Збройних сил на протидію Росії — люди сподіваються, що після таких жертв має настати краще майбутнє. Але навіть коли воно настає, то настає не досить швидко й не досить ґрунтовно. Тоді можна тих саме людей — пасіонарних, із добрими намірами — переконати, що все пропало, і треба шукати зовсім інші альтернативи.

— На лекції “Топ-10 помилок західних партнерів щодо України у 2014–2019 роках” у Канаді ви детально і відверто виклали свій погляд на українські реформи. Частину з тих нереалізованих планів ви пов’язали з, можливо, не зовсім доречною чи вдалою позицією західних партнерів України. Якою була реакція ваших колег на виклад цих проблем у відносинах з Україною в питанні проведення реформ?

— Знаєте, деякі були зацікавлені. Я мав доволі ґрунтовні відповіді від теперішніх і колишніх колег з аналізом. У чомусь вони погоджувалися з моїми висновками, у чомусь — ні. Я б хотів сказати, що ми намагалися діяти, як партнери. Через брак усієї можливої інформації та всіх можливих зв’язків ми не завжди робили правильні висновки та рішення. Не тільки українці мають критично до себе поставитися і спитати, чому щось не вийшло. Це стосується й зовнішніх партнерів. Я думаю, що тільки так чесно. Але наша ціль — підтримувати реформи в Україні, добробут в Україні та євроатлантичну інтеграцію — залишається від того незмінною.

— Яких ще непопулярних рішень потребує Україна?

— Після рішення КСУ по НАБУ в усіх на вустах залишається питання верховенства права та питання судів. Доки українці та іноземці не будуть мати довіру до того, що український суд є незалежним, відносно об’єктивним — на 100% об’єктивним він бути не може — доти ніхто чи мало хто буде вкладати свої гроші в цю країну. А якщо хтось і буде — то намагатиметься всілякими хитрими способами через Кіпр чи інші офшори це забезпечувати. Це не тільки тому, що люди хочуть втекти від оподаткування чи відповідальності. Якщо виникне проблема, вони хочуть мати можливість оборонятися в суді країни, де вони довіряють юридичній системі.

Це проблемне рішення для людей у владних групах, які мали б повірити, що прозоро й чесно відібрані судді можуть забезпечити більш рівні можливості, ніж нагода все вирішувати чи ускладнювати телефонним дзвінком. Для цього кроку є передумови. Останні законопроєкти не ідеальні, але їх можна посилити. Якщо б це зробили, то це було б рішення, яке віталося б і західними країнами, і зацікавленими українцями. Просто воно б не віталося закулісними “рішалами” в Україні. Хтось нарешті повинен мати відвагу побити з ними горщики.

— Коли ви були послом в Україні, ви відчували на собі негативний влив цих “фінансованих мішків”, які самі можуть вирішувати не тільки долю держави, а й певних галузей?

— Ми на той час не мали таких великих ініціатив, які б заважали цим групам. Я знаю, що інші посли мали такі проблеми. Здається, у 2018 році я був у Нікополі — перерізав стрічку першої іноземної інвестиції канадської фірми в сонячні електростанції в Україні. Вона знаходилася біля Нікопольського феросплавного заводу. Цього року за рішенням суду ця електростанція була відрізана від електромережі. Це зробили на підставі якихось правил, які були, потім не були, — треба окремо мати кілька юридичних освіт, щоби це читати. Їх відрізали і все.

Який це посил для іноземних інвесторів у сферу енергетики та взагалі в Україну? Це дуже проблемне питання. Ви можете скільки завгодно малювати картинки, мовляв інвестуйте, ми маємо чудове лого. Але коли досвід реальних інвесторів є таким, що їх просто можуть із корінням висмикнути з ґрунту, то такі звістки в інвесторському середовищі дуже швидко розповсюджуються. Усі знають, хто є власником Нікопольського феросплавного заводу, і в чиїй сфері впливу він знаходиться.

— В Україні пов’язують певні зміни всередині нашої держави із тим, що у Вашингтон прийшла нова адміністрація, новий президент. Ви підтримуєте ці думки й таку прив’язку?

— Загалом так, підтримую. Я бачив, як попередня американська адміністрація тиснула на власних дипломатів у Києві. Зокрема скандальне поводження з попереднім послом Марією Йованович. Тепер трампівське середовище пов’язують із чимось пострадянським олігархічно-мафіозним. Відхід цих людей і прихід нормально думаючих професіоналів у сфері зовнішньої політики дійсно створює для України великі нові можливості. Але це означає, що вона сама мусить позбутися своїх елементів і зв’язків, які б нагадували адміністрації Байдена проблеми їхніх власних попередників. Тепер в Америці також є свої “папєрєдніки”. Треба показати, що справою займаються професіонали з чистими руками.

— Що б ви сказали людям, які всередині України кажуть, що офіційний Київ не є самостійним та є зовнішнє керування процесами?

— Українці є надзвичайно талановитими людьми. Люди за кордоном не днюють і ночують, журячись про те, що коїться в Україні, і як би свої пальці в ту січкарню запхати. Є певні системні рішення, які пропонувалися. З них, можливо, деякі рішення були надскладними для України того перехідного періоду.

Але також є факт співпраці зі МВФ чи іншими фінансовими установами. Це так само, як ви підете в банк та візьмете позику, але банк сподівається, що ви будете це сплачувати та жити так, щоби ви могли це сплачувати. Ці певні сподівання, що ви не будете розкрадати вашу іпотеку, а будете її сплачувати, і є однією з вимог до будь-якої з країн, яка позичає гроші в інвесторів чи урядів-акціонерів МВФ. Коли ви підписуєте ці зобов’язання, а за шість місяців скасовуєте якесь рішення, бо це не цікаво, треба пам’ятати, що це зобов’язання.

Найбільше Україна розтратила не грошей, а довіри. Раз добром нагріте серце вік не прохолоне. Але так само раз хитрістю кинуте серце стає дуже скептичним. Часом воно повертається з більшими вимогами, які б мали компенсувати втрату довіри.

Джерело

Continue Reading
Натисніть щоб коментувати

Залишити Коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

ПОЛІТИКА

Що не робить Зеленський, щоб підняти українську економіку – новини України

Що не робить Зеленський, щоб підняти українську економіку - новини України

Володимир Лановий Фото: 24tv.ua

У перші роки незалежності Україна мала всі можливості для того, щоб побудувати високотехнологічну економіку. Але керівництво нашої держави пішло за іншим сценарієм, наслідки якого ми бачимо і сьогодні – без кредитів МВФ стабілізувати фінансову систему України вкрай складно. Про це в ефірі Апостроф Live на Апостроф TV розповів міністр економіки у 1992 році, президент Центру ринкових реформ ВОЛОДИМИР ЛАНОВИЙ.

– Чому, на вашу думку, Україна не отримала другий транш кредиту від МВФ? Чи отримаємо ми ці кошти в 2021 році?

– Це інсайдерська інформація. Нам ніхто нічого не повідомляє. Ніяких фінансових звітів від міністерства та уряду немає. Ніхто нічого не говорить. Ми плутаємося у здогадках. Ситуація вкрай складна і це зрозуміло. Треба йти назустріч. Чому не досягаються результати, важко сказати.

– Якщо говорити про стосунки України та МВФ з погляду міністра економіки, як вони змінилися? Нас ще сприймають, як країну, яка розвивається, чи вже ні?

– У 1992 році ми були певним європейським лідером. По-перше, Європейський Союз вважав, що ми разом з Угорщиною, Польщею та Чехословаччиною будемо першими членами європейської спільноти зі сходу.

По-друге, до нас було величезне зацікавлення високотехнологічних іноземних машинобудівних фірм. Вони просто стояли в черзі, аби створювати з нами спільні підприємства чи входити в якісь інші майнові відносини з нашими оборонними, машинобудівними та іншими підприємствами.

Я вам скажу, що МВФ та Світовий банк, коли познайомилися з нашими програмами реформ, одразу запропонували нам щорічні суми: від Світового банку на розвиток галузей, а від МВФ – на проведення грошової реформи. Ми говорили про це. На жаль, всі ці плани були відкладені.

Ще один факт розкажу – у нас зараз немає фондової біржі. А це розподіл капіталів у найкращі галузі. Так от, у 1992 році USAID фінансувала проект про створення київської біржі. Побудувати цю біржу мала команда, яка побудувала Гонконгську біржу – другу в Азії за обсягами торгівлі цінними паперами. Вони приїхали до нас, ми уклали угоду. Але, на жаль, за місяць-два президент Кравчук мене прибрав, а американці розірвали цю угоду. Те ж саме можна говорити про МВФ та Світовий банк, які до 1996 року зупинили фінансові відносини з Україною.

– Якщо ми були такими перспективними, то чого ми зараз ходимо світом з протягнутою рукою?

– Все відомо. Спочатку запустили гіперінфляцію шляхом розкрадання майна та продукції державних підприємств директорами. Вони продавали продукцію, але не повертали гроші на свої підприємства. Змусили Нацбанк на чолі з Ющенком друкувати гроші в кредит для цих підприємств. Це були величезні суми. Лише за четвертий квартал 1992 року було виділено 10 млрд карбованців. Інші підприємства теж стояли з протягнутою рукою до НБУ.

Нацбанк міг у 1992-1993 стояти твердо і сказати: “Ми розвиваємо банківську систему. Ідіть по гроші в банки, а не до НБУ”. Стократна інфляція в 1993 році, 70-кратна інфляція (7000% на рік) у 1994 році. Потім вона потроху почала зменшуватися. Після такої гіперінфляції були зруйновані всі фінансові установи країни. Гроші на рахунках людей і підприємств у банках знецінилися до нуля.

Ми десь до 1999 року взагалі не мали житлових інвестицій в Україні. Не будувалося житло, розкрадені гроші, відсутня фінансова система. Це перше.

По-друге, наші підприємства не займалися пошуком партнерів на Заході. Вони не проявили такої ринкової та інноваційної зацікавленості під керівництвом постмосковського директорату. Через це від нас просто відвернулися. Підприємства почали зупинятися, люди пішли на вулиці, продавати книги, возити якісь продукти й товари з Польщі та відвозити щось туди. Система була повністю приведена в безлад.

– Зараз є якийсь рецепт у вас? Що нам треба робити, аби підвести нашу економіку догори?

– Є декілька важливих та складних питань. Перше – це стабілізація фінансової системи України. Оскільки сьогодні у нас дуже великі заборгованості і треба виплачувати гроші, а МВФ вагається, то наш уряд піде на приватні ринки за позиками. Держава буде просити в борг додаткові суми. Це буде 5-10, а може і 15 млрд доларів за рік. Щоб отримати такі позики, треба піднімати відсоткові ставки.

Я так бачу, що шлях, обраний урядом, є безперспективним. Завтра вже треба буде позичати не 15-16 млрд, а всі 20 млрд – і віддавати через нарахування відсотків.

Ніхто питанням (економіки) не займається. Вони чекають, що візьмуть новий кредит під високі відсотки, ще й комусь перепаде відкат. Це зрозуміло, по-іншому не робиться.

Ми не виграємо від таких кредитних відносин, а наші зобов’язання лише зростають. Президент Зеленський мав першим порушити це питання, увійти в контакт зі світовими фінансовими лідерами та поговорити про розробку моделі, як із цієї прірви вилізти. Західний світ допоміг деяким пострадянським країнам, Польщі, Аргентині та іншим державам, які звільнилися від тоталітарних режимів, віднайти модель, за якою зобов’язання цих країн перед Заходом були відтерміновані на 25 років.

Джерело

Continue Reading

ПОЛІТИКА

Особливості законодавства про місцевий референдум

Особливості законодавства про місцевий референдум

Фото:

Місцевий референдум, після ухвалення відповідного закону, має стати не просто абстрактним декларуванням права представників громади висловлювати свою думку з важливих для неї питань, але реальною можливістю ефективного вирішення проблем місцевого значення. Про особливості розробки законодавства про місцевий референдум, можливості контролю за допомогою цієї форми прямої демократії дій місцевої влади та методи забезпечення втілення прийнятих рішень “Апострофу” у черговій колонці розповів депутат Київської міської ради, голова Громадської організації “Центр захисту киян” Віталій Нестор.

Попередній матеріал Віталія Нестора на цю тему – “Місцевий референдум як дієвий інструмент народовладдя у руках киян” – читайте тут.

У питанні належного функціонування правил проведення референдних ініціатив на місцевому рівні для пересічного громадянина важливим є не абстрактне декларування права громади на реалізацію такої форми безпосередньої демократії, а реальне визначення її видових належностей, що загалом забезпечить ефективний вплив містян на вирішення проблем самоврядування. Адже не секрет, що саме завдяки місцевому референдуму громада не просто долучається до такого вирішення в якості учасника, а вирішує необхідні для себе питання. У цьому контексті не слід забувати і про можливості киян контролювати і забезпечувати відповідальність органів і посадових осіб місцевої влади, реалізувавши через референдум відкликання, скажімо, міського голови. Та надто ці питання набувають ще більшої гостроти в час, коли триває робота над підготовкою проекту законодавчого акту про місцевий референдум.

Та чи все так просто, як здається? Насамперед потрібно розібратися з основними видами місцевого референдуму, які на моє глибоке переконання так чи інакше віднайдуть своє місце у згаданому майбутньому законі. Поміркуємо також й над проблемою втілення референдних рішень у життя вкупі із забезпеченням їх стабільності. Спробуємо спрогнозувати можливі варіанти бачення законодавцем перспектив такого вирішення у проекті законодавчого акту.

Світова практика свідчить, що основними видами місцевого референдуму є імперативний, рішення якого мають обов’язковий характер, та консультативний, результати якого не мають достатньо очевидного обов’язкового для місцевої влади значення. Цікаво відмітити, що у деяких експертних колах побутує думка, що консультативне опитування загалом є недоцільним, оскільки по-перше, ініціюється тими ж органами, які мали б самостійно вирішити певну проблему, по-друге, відбувається свого роду “переведення стрілок” у бік місцевої громади, по-третє, існують інші форми співпраці громади чи її окремих представників із депутатським корпусом: загальні збори, місцеві ініціативи, тощо. Як наслідок, вести мову про ефективність місцевого консультативного референдуму не доводиться. Проте я думаю, що роль цього виду референдуму, у викладеній вище позиції, значно применшена, і правила його реалізації знайдуть своє місце у законі. Поясню чому. Елементи ефективності консультативного референдуму я вбачаю саме у механізмі розгляду і врахування волі громади представницьким органом місцевого самоврядування, коли, інакше кажучи, думка територіальної громади щодо певного питання місцевого значення має бути обов’язково розглянутою та врахованою при прийнятті рішення. А вже те, як і наскільки воля, скажімо, жителів столиці буде втіленою в такому рішенні, побачити дуже просто і розібратися, таким чином, хто є хто серед когорти політичних сил.

Відповідальність і зобов’язання влади на місцях. В розрізі імперативного локального референдуму вказана відповідальність полягає у реальній можливості представників київської громади у будь-який момент достроково припинити повноваження усього складу місцевої ради або її голови шляхом висловлення недовіри останнім. Наслідком таких дій стане відповідне звільнення посадової особи від займаної посади, а у випадку з радою – будуть призначені дочасні вибори.

Не менш важливим є й право громади накласти заборону на ухвалене рішення місцевої ради. Тут законодавець має визначити конкретний перелік питань, які торкаються інтересів жителів окремого населеного пункту. Викладене може стосуватися затвердження статуту територіальної громади як основного документу її життєдіяльності; перейменування вулиць та інших об’єктів місцевої інфраструктури; створення або ліквідації ринкових господарств, комунальних підприємств; ліквідації або зменшення (у розумінні території) рекреаційних об’єктів; будь-яких питань приватизації; розміщення підприємств, які можуть мати негативний вплив на екологічну безпеку, тощо. Разом з тим, необхідно встановити правила стосовно безапеляційного впровадження волі громади в життя. Я виділяю принаймні два важливих аспекти: 1) визначення моменту набрання чинності рішенням щодо такої народної заборони; та 2) закріплення результатів, які повинні однозначно носити обов’язковий характер. Момент вступу в силу результатів референдуму потрібно прив’язати до дня їх офіційного оприлюднення, а вже акт з приводу якого була висловлена позиція громади, саме з цього моменту, навпаки, не вступає в дію і ніяких наслідків не несе.

Що далі, або як забезпечити стабільність прийнятого на локальному референдумі рішення? Проводячи паралелі із прийнятим парламентом законом “Про всеукраїнський референдум”, в частині вирішення поставленої проблеми, думаю його правила будуть адаптовані для потреб місцевого референдуму і нічого нового винаходитись не буде, та цього мабуть і не потрібно. Так, якщо кияни проголосують на референдумі за відповідне рішення, яке вступить в силу, то його зміна можлива лише у разі проведення такого ж референдуму, який можливо ініціювати не раніше як через три роки від моменту набуття чинності попереднім рішенням. Це чи не найважливіший момент на шляху реалізації головних засад безпосередньої демократії, аби не перетворити її у фікцію, “ляльку” у чиїхось руках.

Проблема дійсності місцевого референдуму. Знову ж таки, звертаючи увагу на те, як дане питання вирішене у законі щодо всеукраїнського референдуму, де передбачено чинність його результатів, якщо участь у голосуванні взяли не менш як 50 відсотків виборців, то при визначенні дійсності місцевого референдуму, таке “порогове” значення потрібно дещо зменшити. Встановлення відсотку явки на референдумі на рівні 40, або навіть 30 буде цілком оптимальним. Більше того, як кажуть експерти, якщо названа явка складе менше встановленого відсотку, то у випадку проведення імперативного локального референдуму, його результати слід вважати консультативними з відповідними для цього наслідками. Це було б найбільш кращим співвідношенням у площині з одного боку витрачених ресурсів, а з іншого очікуваних результатів.

Джерело

Continue Reading

ПОЛІТИКА

Український супутник в повній готовності, а боєприпаси нам продавати не хочуть – Олег Уруський

Український супутник в повній готовності, а боєприпаси нам продавати не хочуть - Олег Уруський

Олег Уруський Фото: Апостроф

Президент Володимир Зеленський доручив до кінця 2021 року вивести на орбіту власний супутник дистанційного зондування Землі. У програмі Роксани Руно “Всьо по бєспрєдєлу” на Апостроф TV віце-прем’єр-міністр та голова Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості ОЛЕГ УРУСЬКИЙ розповів, чи буде виконане завдання президента вчасно. Зокрема міністр розкрив деталі історії незапущеного супутника “Либідь”, на який Україна позичала майже 300 млн доларів, а також розповів про новинки оборонно-промислового комплексу.

— Яким має бути оборонне замовлення на 2021 рік?

— Влітку минулого року було ухвалено закон “Про державні оборонні закупівлі”, який набрав чинності з 1 січня 2021 року. Цим законом передбачено, що Кабмін за півроку, з моменту публікації закону, має привести у відповідність до нього нормативно-правові акти, щоби він запрацював.

Фактично працівники Міністерства почали над цим працювати від самого початку, тому що склалася така ситуація: після схвалення закону відповідальним за його імплементацію було Мінекономіки. Щойно Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості отримало положення про Міністерство, а потім був затверджений штат, то наші колеги з радістю передали все це нам. Хоча на той момент у Міністерстві працювали фактично волонтери на чолі з міністром і заступниками міністра.

— Скільки людей зараз працює в Міністерстві?

— На сьогодні у нас працює близько 120 людей. Гранична чисельність, яка затверджена Кабміном, 333 штатних одиниці. Бюджет минулого року дозволяв нам набрати 30 % штату, що в нас і вийшло до кінця року. А зараз у нас виникла невелика проблема, оскільки Верховна Рада ухвалила закон, який заблокував нам процес добору кадрів у Міністерство. Ми не можемо зараз добирати їх ані за конкурсом, ані за переведенням.

Я думаю, що там ще є певна кількість людей, які проходять спецперевірку, які встигли пройти конкурс та ще можуть бути переведені. Там ми ще доберемо якусь кількість, але це питання треба вирішувати шляхом внесення змін до законодавства. Постраждали всі, хто був створений під час пандемії.

— Повернімося до оборонного замовлення. Якщо можна, розкажіть у цифрах: хто, чого, скільки?

— Ми виходимо на понад 20 млрд грн для нашого основного замовника — Міністерства оборони. Це те, що безпосередньо іде по бюджету держоборонзамовлення. І приблизно 16 млрд грн — це те, що може бути профінансовано під державні гарантії. На сьогодні нормативно-правові акти, які повинні імплементувати новий закон про оборонні закупівлі, розроблені Міністерством. Дням ми розглядали переважну їх кількість на відповідному урядовому комітеті. Ми сподіваємося, що на найближчих засіданнях уряду вони будуть схвалені та набудуть чинності.

— Цього фінансування достатньо? Ми говоримо про умови в країні, яка живе в стані війни.

— Безперечно, ні наші Збройні сили, ні оборонно-промисловий комплекс не можуть бути до кінця задоволені тими цифрами. Але ми розуміємо, що на сьогодні держава робить максимум того, що може. Якщо проаналізувати бюджет нашої країни на 2020 рік, то майже 6% бюджету було виділено на сферу національної безпеки та оборони. Це досить суттєва цифра. Ми повинні розуміти, що якщо ми будемо зберігати цей відсоток, тим більше ми зможемо інвестувати в наші Збройні сили й мати краще забезпечення.

— Коли буде затверджене замовлення на 2021 рік?

— Всі центральні органи виконавчої влади — учасники державного оборонного замовлення — погодили цей проект. Він знаходиться на погодженні в апараті РНБО. Після цього, я думаю, він пройде погодження профільного комітету Верховної Ради та буде представлений на засіданні уряду. Я дуже хочу, щоби це сталося в цьому місяці.

— Чому в Україні так і не запустили повноцінне вітчизняне виробництво боєприпасів, адже гроші на це виділяли ще 2017 року, але до виробника вони не дійшли?

— Так, у 2017 році була ухвалена програма створення боєприпасної галузі та спецхімії. Вона мала фінансування. Не можна сказати, що нічого не зроблено, бо є певні напрацювання, зокрема, і на наших державних підприємствах, і підприємствах недержавної форми власності. Проте були й негативні моменти, коли серйозний фінансовий ресурс був спрямований іноземним компаніям.

— Це 16 млн доларів?

— Здається, 8 млн. Це була американська, здається, компанія, яка потім не поставила те обладнання, на яке було здійснено замовлення. Зараз це питання знаходиться в Міжнародному арбітражі. Україна судиться, наскільки я розумію, у Стокгольмі, щоби ці кошти були повернені.

На сьогоднішній момент ми знаходимося на стадії доопрацювання цих програм, тому що терміни їх виконання закінчуються цим роком. Вони переходять до функціоналу нашого Міністерства. Я сподіваюся, що найближчим часом ми зможемо представити на розгляд уряду і програму реформування оборонно-промислового комплексу, яка також фінансувалася разом зі створенням програми боєприпасної галузі та спецхімії.

Насправді це питання дуже серйозне. Наш воєнний досвід показує, що нам, як країні, яка воює, навіть наші друзі й партнери не дуже охоче продають боєприпаси і складові для виготовлення боєприпасів.

— Чому?

— Це питання можна ставити до них, а не до нас. Але, наскільки я розумію, вони все ж таки живуть своїми власними інтересами, які не дозволяють їм вступати в пряму конфронтацію з нашим ворогом.

— Чи буде відповідальність тих людей, які підвісили це питання в повітрі?

— Я сподіваюся, що справа дійде до суду, і всі винні будуть встановлені.

— Друга спроба створити боєприпасну галузь буде, коли завершаться всі ці суди?

— Це абсолютно не пов’язано із судами, ми будемо йти цим шляхом. Ми маємо створити повноцінну боєприпасну галузь в Україні, починаючи від найменших калібрів, закінчуючи крупнокаліберними боєприпасами. І в цьому питанні ми будемо працювати з Міністерством оборони.

— Нині в Україні проходять випробування роботизовані бойові платформи, які можуть використовувати штучний інтелект. Вони стануть у нагоді там, де не можна використати живу силу. Я так розумію, в Україні зараз три компанії вже проводять свої випробування, а одна з них — взагалі державне випробування. Чи це правда?

— Безперечно, техніка, про яку ви говорите — це найближче майбутнє. Якщо ми хочемо бути на рівні розвинених країн і серйозно протистояти нашому противнику, то ми маємо вже сьогодні вкладати інвестиції в розробку таких роботизованих систем, зокрема й зі штучним інтелектом. Тим більше, ІТ-галузь у нашій країні досить розвинена, у нас багато фахівців. Я переконаний, що наші приватні компанії, зокрема, зможуть найближчим часом представити гідні зразки для наших Збройних сил та інших потенційних державних замовників, які будуть відповідати вимогам сьогодення. Чи є на сьогодні в державному оборонному замовленні — поки говорити зарано. Коли ми його приймемо, ми зможемо точно вам сказати.

— А планують таке?

— В планах воно, можливо, і є. Але я не хотів би завчасно розкривати всі наші позиції, поки немає затвердженого оборонного замовлення.

— Є інформація, що цього року такі бойові роботи братимуть участь у параді до Дня Незалежності. Це правда?

— Подивимося. Щось має залишатися сюрпризом, аби наші люди з гордістю подивилися парад на честь 30-ліття Незалежності України.

— Ви якось казали про потенційні загрози з боку ворога – це “Уран-9”?

— У них багато різних систем. Вони працюють, як і будь-яка армія, а їхня армія не вважається нерозвиненою. Вони дуже багато коштів інвестують. Фактично вони ведуть мову про переозброєння своїх збройних сил на новітні зразки військової техніки. Розуміючи, хто нам протистоїть, ми маємо рухатися в контексті передових технологій, передових зразків озброєння.

— А яким новітнім озброєнням можуть похвалитися наші Збройні сили?

— Насправді в нас є багато яскравих прикладів новітніх зразків озброєння. Це й ракетні системи залпового вогню, де ми розробили вже власні боєприпаси, це протитанкові ракетні комплекси розробки КБ “Луч”. Це багато комплексів, пов’язаних із протидією безпілотним літальним апаратам, самі безпілотні літальні апарати.

Ми не обмежуємося тільки державними підприємствами, які потребують серйозної реформи, до цього процесу долучений і приватний бізнес. Я сподіваюся, що такий симбіоз, ця синергія дозволять нам рухатися в правильному напрямку.

Ми розробили нові зразки, які зраз усе більше радують наших військових. Це бронетанкова техніка, ті самі БТР-4. Я не кажу, що вони є ідеальними. Побувавши в зоні проведення Операції об’єднаних сил, я мав змогу поспілкуватися з нашими військовими, вислухати їх зауваження до нашої техніки. Днями я відвідав Харківське Конструкторське бюро імені Морозова, де ми розглядали ці зауваження. Була серйозна розмова з генеральним конструктором, і я побачив, що ведеться серйозна робота з доведення техніки до сучасного бойового стану.

— Якщо говорити на прикладі минулого року, то яку частку замовлень отримали приватні компанії, а яку державні?

— Фігурує така цифра, що біля 36% державного оборонного замовлення виконали підприємства, які входять до складу “Укроборонпрому”. 54% виконано нашими приватними компаніями. Й 10% — це імпорт закордонної техніки. Якщо більш уважно проаналізувати ті 36%, то ця доля може ще меншою, бо субвиконавцями є, зокрема, приватні компанії.

Я знаю, що на сьогодні це абсолютно не влаштовує ні керівництво країни, ні президента, ні уряд, ні очільника “Укроборонпрому” Гусєва, які хочуть збільшити цю частку. Але для цього мають бути виключно об’єктивні причини — пропозиція, яка зможе переконати наших державних оборонних замовників, що саме підприємства державної форми власності зможуть краще виконати ці замовлення.

— Тобто президент обізнаний? Ви часто з ним спілкуєтесь, що його цікавить?

— Президент абсолютно обізнаний, він повністю в темі всієї поточної ситуації в Збройних силах. Зокрема, під головуванням президента відбулася дуже серйозна нарада по державному оборонному замовленню у грудні, де були розглянуті всі пріоритети, які ми повинні витримати у 2021 році.

— Ви говорите, що минулого року навіть “Укроборонпром” віддавав чи передавав замовлення приватним компаніям. Це сталося через неспроможність державних підприємств якісно виконати завдання?

— Ні. Це означає, що так склалася кооперація підприємств по тому чи іншому виробу, що там уже присутні багато приватних підприємств. Це не тому, що вони неспроможні. Завжди будь-який розробник чи виробник братиме собі в компанію того, хто краще, дешевше й ефективніше запропонує. Тут важливі ціна, якість і надійність. Якщо ми з вами домовилися, то ви мені гарантовано в конкретний час віддаєте замовлення.

— З державними підприємствами виникають питання?

— Виникають питання з усіма — і з державними, і з приватними. Тут багато відіграє суб’єктивний фактор.

— Але ризиків більше? Я хочу зрозуміти, як ця схема роками вибудовувалася?

— Я думаю, що більше впевненості в тому, що своєчасно та більш якісно це може зробити державне підприємство. Тому, звичайно, Володимир Олександрович переживає, щоби частка державних підприємств в оборонному замовленні збільшувалася.

— Є в нас майже детективна історія зі супутником “Либідь”, запуск якого планувався ще у 2011 році. Тоді в Канади позичили 290 млн доларів, але супутник так і не запустили. Зараз цей супутник готовий, але, наскільки я розумію, він зберігається в Росії. Що з ним робити, і як так сталося?

— Якщо говорити про конкретний супутник, то я вважаю, що це один із двох глобальних провальних проектів у нашій космічній галузі. Перший — це проект “Циклон-4” з Бразилією, а тепер ще “Либідь”.

Дійсно, під гарантії уряду України канадська експортно-кредитна агенція видала кредит. Субпідрядником з українського боку виступало державне підприємство “Укркосмос”, яке найняло головним підрядником із виконання робіт канадську компанію MDA.

MDA — це серйозна компанія зі світовим ім’ям. Тут немає абсолютно ніяких претензій. Вона була відповідальна за розробку і виготовлення транспондерів. Було замовлено виготовлення платформи в російської компанії, що пізніше викликало в мене багато запитань, відповіді на які я так до кінця й не отримав.

Взагалі, якщо говорити про проект “Либідь”, то він мав свій початок ще в найпершій національно-космічній програмі України, до якої я мав відношення. Ми тоді передбачали, що платформу для цього космічного апарату буде робити ДКБ “Південне”, хоча ми ще не мали такого досвіду. Безперечно, саме транспондери ми в Україні не могли виготовити, тому ми шукали іноземні компанії. Але саму платформу ми передбачали робити в Україні.

Чому було прийняте таке рішення стосовно російської компанії, я не знаю. Зрештою сталося так, що в проєкті виникла фінансова дірка, якою зараз займається суд. Наскільки я знаю, є кримінальне провадження в Генеральній прокуратурі. Його розпочали кілька років тому.

Кошти не дійшли до виконавця робіт — Південного машинобудівного заводу ім. Макарова для вироблення ракети-носія. Сам проект передбачав не лише виготовлення супутника, але й ракети-носія “Зеніт-3”, яка мала стартувати з космодрому “Байконур” із нашим супутником та вивести його на орбіту. Ракета не була виготовлена до кінця, оскільки утворилася фінансова дірка в розмірі 18 млн доларів. Це не дозволило заводу своєчасно виготовити її.

Після того, як почалася військова агресія РФ на сході України, апарат знаходився в Красноярському краї на підприємстві РФ у готовності до запуску. Частково виготовлена ракета-носій знаходилася на території “Південмашу”. Центр управління польотами опинився на території окупованого Криму.

— Він мав запускатися з Євпаторії.

— Не запускатися, а управлятися з Євпаторії. Потім ми домовилися з італійцями, що на першому етапі буде використовуватися їхній центр управління польотами, а ми створимо основний центр тут, у районі Києва. Були різні варіанти, щоб обмінятися ракетами-носіями: російський супутник запустити нашою ракетою, а росіяни тоді запустять своєю ракетою з Байконура “Либідь”, але цього не сталося.

— Що сталося з цим супутником?

— Він зберігається в Красноярському краї. Що з ним відбувається, ніхто контролювати не може. Більше того, його зберігання там коштує грошей, бо та сторона виставляє рахунки. Канадська сторона вийшла з проекту з форс-мажором. Зараз там відбувається судовий процес за кордоном.

— Скільки ми платимо Росії за зберігання супутника?

— Ми поки що нічого не платимо, тому що принципово треба вирішити питання з цим супутником. Його можна продати якійсь третій стороні — вони здійснять запуск, а нам компенсують якусь частину коштів. Говорити про його запуск в інтересах України можна. Але, наскільки мені відомо, протилежна сторона зараз висуває нові вимоги про те, що він може бути запущений тільки їхньою ракетою-носієм — “Ангарою” або “Протоном”. Усе це потребує чіткого аналізу та розуміння. Зараз створена робоча група для того, щоби запропонувати, які шляхи вирішення цього питання ми можемо знайти, щоби хоча б якісь кошти повернути до бюджету.

— Зеленський доручив запустити на орбіту власний супутник до кінця 2021 року. Деякі депутати зі “Слуги народу” збирали підписи за вашу відставку, щоби не зірвати запуск цього супутника, бо він надважливий. Що з цим?

— Я думаю, що депутати почали збирати підписи зовсім з іншої причини. Вони навіть не розуміють, як може віце-прем’єр вживати всіх заходів, щоби цей супутник запустити, на відміну від нинішнього керівництва Державного космічного агентства, яке саботує будь-які рішення. Це їхнє право — збирати підписи за відставку. Нічого протиправного в цьому немає. Але треба чітко розуміти, з якою метою це відбувається. Не треба прикриватися зовсім іншими цілями.

— Супутник ми запустимо цього року?

— На сьогодні він знаходиться в повній готовності. Супутник виготовлений на КБ “Південне” за рахунок частково бюджетних коштів, а частково — за рахунок власних коштів Конструкторського бюро. Зараз принциповим для нас є момент узгодження супутника з потенційною ракетою-носієм, на якій ми можемо його запустити. У нас не такий широкий вибір ракет-носіїв для запуску. Фактично він у нас один. Зараз усі технічні питання, пов’язані з запуском цього супутника, вирішуються з запускаючою компанією.

— До кінця року побачимо?

— Я думаю, що найближчими тижнями ми це побачимо. А сам запуск має відбутися в кінці року. Я сподіваюся, що ми за 10 років того, як Україна не запускала космічні апарати, зможемо це зробити. Це ганьба для великої космічної держави, якою ми себе називаємо, — не мати жодного космічного апарату на орбіті протягом 10 років. Там зараз знаходяться два нано-супутники, які запустили студенти Київської політехніки.

Джерело

Continue Reading