Зв'язок з нами

ПОЛІТИКА

Війна на Донбасі – чому Путін говорив з Меркель і Макрона без України

Війна на Донбасі - чому Путін говорив з Меркель і Макрона без України

Фото: Getty Images

У вівторок, 30 березня, відбулися тристоронні переговори Еммануеля Макрона, Ангели Меркель і Володимира Путіна, на яких зачіпалася і тема України без присутності самої України в особі президента Зеленського. У цій події деякі експерти вже побачили невдачу глави ОП Андрія Єрмака, але практично всі спостерігачі солідарні в одному: поточний Мінський формат нікуди нас не приведе, але вибратися з нього найближчим часом не вийде. Про те, чому на Банковій не змогли вклинитися в діалог по лінії Москва-Берлін-Париж, розбирався “Апостроф”.

Розмова про Україну без України

Перше, про що заговорили в Києві за фактом тристоронньої відео-конференції великих європейських держав – те, що офіс Зеленського відійшов від конструкції, придуманої попередниками: “нічого про Україну без України”, а Банкова скотилася на роль статиста, отримавши серйозний дипломатичний ляпас.

Варто відзначити, що незважаючи на те, що учасники розмови обговорили низку міжнародних моментів – Іран, Білорусь, Лівію і навіть вакцину “Супутник V”, Донбасу вони присвятили значну частину дискусії. У путінському релізі вчергове відбили постулати про те, що Україна повинна напряму домовлятися з сепаратистами; це ми, виявляється “провокуємо ескалацію” і ми, виявляється, не виконуємо договір про припинення вогню. Тобто, чергова спроба примирення з ворогом не вдалася.

“Президент Росії підкреслив важливість виконання київською владою всіх раніше досягнутих на вищому рівні домовленостей, перш за все з налагодження прямого діалогу з Донецьком і Луганськом і врегулювання правових аспектів особливого статусу Донбасу. З російського боку озвучена серйозна занепокоєність у зв’язку з провокованою Україною ескалацією збройного протистояння на лінії дотику і фактичною відмовою від виконання узгоджених в липні 2020 року в Контактній групі “Додаткових заходів щодо посилення режиму припинення вогню”, – йдеться в кремлівському комюніке.

Пізніше з’явився і реліз від Макрона. Але про Україну там було зовсім мало: “Було наголошено на необхідності взяття Росією твердого зобов’язання по стабілізації режиму припинення вогню в Україні та вироблення шляхів виходу з кризи при дотриманні Мінських угод”. Не більш красномовно про зустріч каже і сайт Ангели Меркель: “Обговорювалося також врегулювання конфлікту на сході України. Канцлер і президент Франції закликали до проведення переговорів в нормандському форматі по реалізації Мінських домовленостей”.

Реакція української влади на ці переговори була досить передбачуваною. Так, спікер української делегації в Тристоронньої контактній групі Олексій Арестович заявив, що, мовляв, партнери України по “нормандському формату” можуть з будь-ким обговорювати питання врегулювання на Донбасі, але рішення повинні увалюватися виключно за участю Києва.

“Коли глава нашої держави спілкується з главами Німеччини і Франції, він також обговорює Росію… Хто завгодно може обговорювати будь-кого без нього. Але вага є тільки в тому, як надійде той, кого обговорюють. Україна проводить власну політику, яка не залежить від Франції , Німеччини і Росії. Ми – суверенна держава. Ми взаємодіємо з партнерами. Партнери можуть нас обговорювати з ким завгодно. Оцінку Путіна і Росії вони надали”, – заявив Арестович, зазначивши, що Донбас – одна з головних тем, тому не дивно, що її піднімали під час обговорення тристоронніх відносин Москви, Берліна і Парижа.

З Арестовичем частково погоджується політичний експерт Петро Олещук, відзначаючи, що питання України не було головним, а метою офіційного комюніке Росії було показати, що питання про Україну вирішують без неї, щоб натиснути на Київ і домогтися виконання Мінська таким, як Москва його бачить. Це помітно по інформаційному супроводу, що відбувається з боку близьких до Кремля офіційних ретрансляторів його позиції на кшталт Сергія Маркова, говорить Олещук.

“Це і демонстрація того, що ми на правильному шляху, адже дії Росії показують, що Кремль незадоволений. Відноситися до всього цього потрібно спокійно, адже там вже давно зрозуміли, що досить вкинути “зраду” в українське суспільство, а далі вона вже “заживе своїм життям”. Адже були різні міжнародні зустрічі, обговорювали різні питання. Сурков з Волкером теж обговорювали Україну без України, і таких прикладів – багато, нічого надзвичайного не сталося”, – говорить експерт.

Колегу підтримує і експерт МЦПД Микола Капітоненко, який теж не бачить “зради” і порушення принципів в минулій зустрічі.

“Не бачу нічого неприємного, як і порушення принципів. Постулат “ні слова про Україну без України” вигаданий нами незрозуміло навіщо, адже він по суті передбачає, що інші держави взагалі не повинні обговорювати Україну, але це нереально. Ми не можемо і бути присутніми на всіх зустрічах, де нас обговорюють. У великих держав завжди є своя повістка для переговорів, навіть добре, що нас обговорювали. Потрібно спокійно до цього ставитися, ми не можемо обмежувати дії інших країн”, – вважає Капітоненко.

Разом з тим, політтехнолог Олексій Голобуцький вважає, що минулі тристоронні переговори – провал міжнародної політики України, а наші партнери вже самі не розуміють, чого ми хочемо.

“Мінські угоди приймалися нами, виходячи з того, що ніколи не будуть виконані, це і Заходу тоді сподобалося, і Росії (там же стоять військові РФ, тобто угоди – повна фікція), а нас все це не влаштовує апріорі. Москва зараз своїми діями тисне: погоджуйтеся на це, або гірше буде. Їм теж набридло утримувати ОРДЛО: це ж не маленька Абхазія, там 4 млн населення. Звідти – кримінал, контрабанда, і їм краще це “повісити” на Україну. Якщо їм це вдасться, то для Кремля відкриваються нові можливості: там більшість виборців голосуватимуть за проросійські проекти, і Кремлю це прекрасно відомо”, – вважає Голобуцький.

На його думку, в Україні через Андрія Єрмака, який по суті перехопив у МЗС міжнародний порядок денний, склалася парадоксальна ситуація.

“Головний канцелярист, по суті, став міністром закордонних справ, це ненормально. Плюс є фактор фільму про вагнерівців: може, німці і французи зрозуміли, що там повний жах, і в Україні взагалі нікому вірити не можна”, – говорить Голобуцький “Апострофу”.

Берлінсько-паризькі кластери і мінський тупик

На цьому тлі відбуваються безперспективні апгрейди Мінська – різні “кластери”. Все це, на думку експертів, не більше ніж спроби вичавити хоч щось з Мінських угод, які не можуть бути виконані в тому вигляді, в якому підписані, а виходити з них всі бояться.

“Йде постійне перетасування декількох ключових елементів Мінська в новій послідовності, і ніхто не хоче йти на поступки, тому що немає довіри. Немає і робочого рішення в рамках Мінська, і в форматі ТКГ – теж немає, особливо коли перемир’я зірвано. Думаю, до президентських виборів в Україні та Росії зрушень тут не буде”, – прогнозує Микола Капітоненко.

Він вважає, що Меркель і Макрон не можуть чинити тиску ні на Росію, ні на Україну, адже їхня позиція всього лише допоміжна, та й поточна ситуація в цих країнах не сприяє якимось різким рухам.

“Позиція Німеччини допоміжна, вони не можуть щось змінити або чинити тиск на Україну і Росію, ключове – щоб останні знайшли рішення між собою, а Париж і Берлін можуть лише виступати посередниками, незалежно від того, хто буде там вигравати вибори, адже послідовники Меркель будуть дотримуватися її поглядів, та й Франція після Макрона навряд чи змінить щось у своїй позиції”, – прогнозує Капітоненко.

Водночас, Голобуцький вважає, що фактор виборів на батьківщині Макрона і Меркель теж грає істотну роль в донбаському врегулюванні.

“Меркель йде, у Макрона – вибори, вони обидва асоціюються з карантином і локдаунами, і це не додає популярності, і їм потрібні якісь зовнішньополітичні зрушення. Особливо Макрона: він демонструє, що Франція бере участь у вирішенні питань щодо Сирії, Лівії, грає по-крупному. Взагалі їх особливо не цікавлять деталі, які цікавлять нас. І Париж, і Берлін шукають компроміс, дають можливість Кремлю зіграти в якусь свою гру. Тобто, вони хочуть закрити тему, а то, що це не влаштовує нас – це вже наші проблеми”, – говорить політолог.

Практично всі спостерігачі згодні з тим, що найближчим часом Росія тільки посилить свій тиск на Україну.

“Росія не просто так “злила” мирний план, вона незадоволена їм і не має наміру брати такі умови. Очевидно, прориву чекати не варто, і збережеться статус-кво з усіма витікаючими наслідками”, – говорить Петро Олещук.

Утім, на думку екс-міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка, є ще один – ключовий – фактор у вирішенні ситуації з окупованих Донбасом.

“Думаю, що тільки тоді, коли у Вашингтоні буде сформована команда, яка буде предметно займатися питаннями відносин Сполучених Штатів з Росією, і буде визначена позиція Вашингтона по активних діях США, спрямованих на припинення конфлікту, на повернення під юрисдикцію України тих територій, які сьогодні контролю не Києвом. Тільки після цього ситуація зміниться”, – зазначив він під час ефіру телеканалу “Апостроф TV”.

Якщо ж говорити про роль США у врегулюванні конфлікту, то нам не варто занадто покладатися і на нову американську адміністрацію, як це зараз роблять на Банковій, адже чудес не буває, а від слів ще потрібно перейти до справи, говорить Капітоненко.

“Поки що Байден демонструє рішучу риторику, а що він зможе зробити, чого не робили Обама і Трамп – невідомо, і у мене великі сумніви, чи стане він міняти політику, що проводиться адміністрацією Обами і була підкоригована за часів Трампа. В Україні всі чекали дива після виборів в США, але нинішньому президентові немає сенсу міняти працюючу стратегію. Може, трохи посилиться фінансова, військова і дипломатична підтримка, але не більше того”, – вважає він.

Таким чином, Банкова не має рішення, як і компетентності виконавців і достатнього розуміння рівня проблем, що стоять перед нашою країною. А тим часом, в Кремлі вирішили підняти ставки: 31 марта стало відомо про те, що Росія не підтримала пропозицію глави української делегації в ТКГ Леоніда Кравчука відновити режим припинення вогню на Донбасі з 1 квітня, що може привести до чергови[ загостренням на фронті.

“Прийнятного виходу з ситуації на Донбасі зараз немає – така моя думка. Ми чекаємо певного сприятливого моменту. Всі розповіді про “пояси процвітання”: мовляв, покажемо, що у нас краще – все це маячня. Поки Кремль може грати в нашому напрямку, він буде це робити, а у нас зараз ослаблена позиція у багатьох відношеннях”, – підкреслив Голобуцький.

Джерело

Continue Reading
Натисніть щоб коментувати

Залишити Коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

ПОЛІТИКА

Викрадення Чауса – кому вигідно влаштувати міжнародний скандал – Новини України

Викрадення Чауса - кому вигідно влаштувати міжнародний скандал - Новини України

Фото: САП

Після того, як в столиці Молдови був викрадений колишній український суддя Микола Чаус, Україна опинилася в епіцентрі міжнародного скандалу. Природно, влада дружньої Україні держави обурилися тим, що сталося, а в МВС Молдови заявили, що викрадення організували іноземці, які вивезли Чауса в Україну. Серед інтересантів викрадення жерця Феміди, відомого тим, що в кращі роки своєї кар’єри любив “консервувати” гроші в трилітрові банки, називають колишню і нинішню українську владу. Чому їм знадобився Чаус і хто з топ-політиків в Києві може постраждати від його одкровень, розбирався “Апостроф”.

Невдача “баночного” судді

На всю Україну суддя Микола Чаус прославився 9 серпня 2016 року, коли був затриманий співробітниками НАБУ за отримання хабара в розмірі $ 150 тис, яку він необачно закопав в трилітровій банці у дворі власного будинку. Відразу після затримання суддя пішов у відпустку, після чого Верховна Рада дала згоду на його арешт, але до цього часу його в Україні й сліду не було. В результаті, 12 вересня 2016 року він був оголошений в розшук, а березні 2017-го Чаус був затриманий на території Молдови, де перебував до свого викрадення. У жовтні 2017 року Третя Дисциплінарна палата Ради правосуддя відсторонила Миколи Чауса від здійснення правосуддя і рекомендувала його звільнити. Не увінчалися успіхом спроби судді отримати політичний притулок в Молдові: 6 жовтня 2020 року стало відомо, що Кишинів відмовив Чаусу в політичному притулку, почався розгляд справи про екстрадицію судді в Україну, про що молдавських правоохоронців просили їх українські колеги з НАБУ.

Але екстрадиції Чаус так і не дочекався. Через кілька днів після його викрадення очільник МВС Молдови Павло Войко заявив, що затримано одного підозрюваного у викраденні судді, а особистості всіх учасників викрадення, які вивезли Чауса на машині і перетнули кордон з Україною, встановлено. Далі – більше: молдавські сайти опублікували дані документів трьох українців, причетних до викрадення. Машина, на якій вивозили Чауса, була встановлена майже відразу, адже викрадачі не завдали собі клопоту її замінити. При цьому один з трьох українців в’їхав в Молдову за своїми документами, що дозволяло ідентифікувати його як співробітника ГУР МО. Щоправда, в ГУР вже спростували цю інформацію, назвавши це провокацією з боку Росії.

На сьогодні існує вже кілька версій того, в чиїх інтересах і ким було здійснено викрадення судді. Згідно з однією з них, яка підтримується прихильниками колишнього президента Порошенка, Україна, що має тісні зв’язки, в тому числі по лінії спецслужб з Молдовою, нібито здійснила неузгоджену з союзником операцію і ускладнила відносини з Кишиневом, при цьому саме викрадення було здійснено досить безграмотно. Примітно, що в НАБУ, де розслідується справа Чауса, дивуються, навіщо було поспішати викрадати Чауса, адже 22 квітня мало відбутися засідання Верховного суду Молдови з надання екс-судді політичного притулку, а шансів виграти у нього при цьому практично не було. Тобто, незабаром Чаус законно був би переданий в руки українського правосуддя.

Свою версію події виклав головний редактор “Цензор.НЕТ” Юрій Бутусов. Він вважає, що метою викрадення Чауса є спроба якимось чином встановити причетність до вивезення судді за кордон екс-начальника ГУР МО Василя Бурби. Нібито саме зараз, поки не вийшов фільм про “Вагнергейт”, Офіс президента шукає компромат на керівників проваленої спецоперації із захоплення терористів.

Версію Бутусова підтримують в ЄС. Так, народний депутат Вікторія Сюмар вважає, що найближчим часом варто очікувати появи показань Чауса, які будуть використані для дискредитації Бурби і Петра Порошенка, і навіть порівнює викрадення Чауса зі скандальним отруєнням російськими спецслужбами колишнього розвідника Сергія Скрипаля.

“Україна тепер має свій власний а-ля Солсбері скандал з присмаком молдавського вина. Суддю Чауса, який чекав рішення суду по політичному притулку, викрали і привезли українські спецслужби (за твердженням міністра внутрішніх справ Молдови), чим спровокували серйозний міжнародний скандал. Для чого? Відповідь очевидна. Думаю, в найближчі дні ми побачимо якісь “свідчення Чауса”. Цей тиждень влада чекала, коли у Чауса зійдуть синці і коли можна зняти гіпс, щоб вже не на стільки “палевно” все виглядало на телеекранах”, – розповіла Сюмар .

Викрадення Чауса - кому вигідно влаштувати міжнародний скандал - Новини України

Суддя Чаус Фото: Telegram

За її словами, Банкова повторила дії росіян проти Скрипаля, але Росія в результаті таких дій отримала остаточне визнання себе державою-терористом і посилення санкцій.

Підтримує точку зору Бутусова і Сюмар політттехнолог Олексій Голобуцький, який теж вважає, що влада має відношення до викрадення, яке зіпсувало відносини Києва і Кишинева і в результаті цього “засвітилися” співробітники спецслужб, що показує їх непрофесійність.

“Навряд чи провал розвідки був підлаштований якимись недоброзичливцями, найпростіша відповідь може бути і найправильнішою. Вона полягає в тому, що на Банковій хотіли показати (не знаю, для чого), як діють наші спецслужби, перебити “вагнерівський” кейс, але як завжди виконання підвело, а тепер вони не знають, як з цієї ситуації викрутитися”, – говорить “Апострофу” експерт.

Не згоден з такою точкою зору політичний експерт Володимир Фесенко, який вважає, що тільки коли Чаус буде офіційно представлений в Україні як свідок, можна буде припускати, що його викрали українські спецслужби, або хтось їм допоміг це зробити. Поки ж є тільки чутки.

Крім того, за його словами, зараз циркулює й інша інформація: люди Петра Порошенка, які допомагали вивозити суддю в 2017 році, могли викрасти Чауса і вивезти його в Румунію, тому що він нібито планував повернутися в Україну. Нібито навіть фото є, але що відбулося насправді – невідомо.

В історії з суддею-“баночником” важливими є його свідчення як свідка в гіпотетичних справах проти попередньої української влади, але Фесенко закликає не перебільшувати цінність Чауса як свідка.

“Павло Вовк знає про махінації в судовій системі набагато більше, ніж колишній глава Дніпровського райсуду. Він може дати свідчення про свої контакти з Грановським і адміністрацією Порошенка і це проти нього можуть використовувати. Звичайно, може підтвердитися і інформація, що Чауса за дорученням Порошенка вивезли представники українських спецслужб, а забезпечували це керівники СБУ Василь Грицак і СВР Василь Бурба – це небезпечно для них. Та й і для самого Порошенка історія про те, як Чаус уникнув українського правосуддя і виявився в Молдові, небезпечна”, – говорить “Апострофу” Фесенко.

Обережно ставитися до будь-яких версій щодо причетності до викрадення Чауса закликає і політичний експерт Андрій Золотарьов.

“Йде інформаційна війна. Вивіз судді був вигідний оточенню Порошенка, оскільки неприємні нюанси того, як і за допомогою яких людей українська Феміда управлялася з Банкової, могли б завдати репутаційний удар по Порошенку і його оточенню. Чаус – людина, яка приймала рішення і знає досить багато. Зрозуміло, що Порошенко до нього особисто не ходив, але це робили шановані люди. Не думаю, що заступник голови АП Олексій Філатов, але Олександр Грановський, якого тоді знали як “рішалу”, цілком міг”, – говорить Золотарьов.

Викрадення Чауса - кому вигідно влаштувати міжнародний скандал - Новини України

Олександр Грановський Фото: УНІАН

Він занадто багато знав…

Він зазначає, що Чауса неможливо використовувати в судовому процесі, адже жодна правоохоронна структура зараз не прийме його показань, які можуть назвати отриманими незаконним шляхом.

“Можливо, мала місце багатоходова комбінація, щоб підставити команду Зеленського, яка спокійно могла почекати екстрадиції Чауса. До речі, рахунки до Чауса є і у Геннадія Корбана (у 2015 році Чаус приймав рішення про арешт нинішнього радника мера Дніпра, – “Апостроф“), який як правило нічого і ніколи не забуває”, – додає Золотарьов.

Політичний експерт МЦПД Ігор Петренко, як і його колега, вважає, що Чаус може багато розповісти, як відбувалося ручне регулювання суддівської системи за Порошенка. Крім того, можлива поява Чауса в Україні вигідна НАБУ, яке дістане свідка для оформлення справи про перевищення службових повноважень колишнім керівництвом держави.

“Якщо в інших кейсах по колишній владі це важко довести (зокрема, в кейсі введення Порошенком воєнного стану), то в цьому випадку є Чаус, він зацікавлений у власній безпеці, якщо піде на співпрацю зі слідством, то йому можуть це забезпечити – наприклад, як зі скандальним забудовником Максимом Микитасем. Навряд чи у нього є запаси, які дозволили б йому безтурботно жити десь, крім Молдови. Разом з тим, люди Порошенка – той же Грановський – не зацікавлені в тому, щоб він не був в Україні і давав свідчення, в яких зацікавлена нинішня влада”, – говорить Петренко.

До “магістральної” версії прихильників п’ятого президента – мовляв, Чауса викрали, щоб дискредитувати Порошенка і Бурбу, який нібито ще й є потенційним свідком у справі про держзраду по “Вагнергейту”, Петренко ставиться скептично.

“Бурбу можна дискредитувати і без Чауса. Йому є що згадати, в тому числі у його СБУшному минулому, і було б дуже затратно і небезпечно з точки зору двосторонніх відносин України та Молдови прив’язувати його до всього цього. Плюс “Вагнергейт” вже фактично ніде, він стає схожим на історію про хлопчика, який кричав “вовки, вовки”, і в принципі всі вже втратили інтерес до нього”, – підсумовує політолог.

Як би там не було, з часу викрадення судді минуло більше тижня, але його як і раніше його не пред’являють громадськості. І навіть незрозуміло, чи живий він. Що, з огляду на кількість компромату, який знає Чаус, викликає чимало запитань …

Джерело

Continue Reading

ПОЛІТИКА

Агресія Путіна – чи нападе Росія на Україну

Агресія Путіна - чи нападе Росія на Україну

Володимир Путін Фото: Getty Images

Російське керівництво виявилося в стратегічній пастці: йти з українського Донбасу вони не хочуть, але і відкрито напасти на Україну широким фронтом Кремль не може. Москва грає м’язами, стягуючи війська ближче до українських кордонів і озвучуючи войовничі погрози. Говорити, що Володимир Путін рушить армію на Київ поки передчасно, але і стверджувати, що він “не ризикне” напасти – було б занадто легковажно. Російська верхівка вважає дії і публічні заяви Вашингтона, спрямовані на підтримку України, а також дії Києва проти кума Путіна Віктора Медведчука “приниженням”, на яке слід обов’язково відповісти. На яку відповідь в нинішніх умовах піде Москва, читайте в матеріалі “Апострофа”.

“Нормандського саміту” не буде

На тлі потоку повідомлень про можливе вторгнення росіян углиб української території, в Кремлі продовжують підвищувати градус напруги, формально демонструючи гуманність. Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков, зокрема, після низки гучних погроз поспішив запевнити журналістів, “ніхто не збирається рухатися до війни з Україною, і ніхто не сприймає якусь можливість такої війни”.

Але в цілому ні розмова Путіна з канцлером ФРН Ангелою Меркель, під час якої глава німецького уряду зажадала прибрати війська від українських кордонів, ні зустріч Володимира Зеленського і президента Туреччини Реджепа Ердогана, за підсумком якої Анкара висловилася на підтримку Києва, не поміняла позицію Кремля. Навпаки, заяви турецького президента викликали вкрай різку реакцію з боку Кремля: міністр закордонних справ Сергій Лавров застеріг владу Туреччини “від підживлення мілітаристських настроїв” Києва.

Ще пару днів назад в російських верхах звучали зовсім інші заяви. Заступник Адміністрації президента РФ Дмитро Козак, який є офіційним парламентером в “мінському процесі”, говорив, що РФ відкрито втрутиться в ситуацію на Донбасі для захисту “російських громадян”. Він також пригрозив Україні розвалом. У “республіках” ОРДЛО, за даними української розвідки, вже підготували три варіанти звернення до Володимира Путіна, серед яких є прохання надати “військову допомогу”.

“У Кремлі, в тому числі, побоюються, що Київ за підтримки Вашингтона вирішиться на масштабну силову операцію на Донбасі. У Москви перед очима приклад Нагірного Карабаху. Дмитро Козак такими заявами намагається нагадати, що в ОРДЛО саме РФ, як вважає російське керівництво, є вирішальною силою”, – пояснив у розмові з “Апострофом” військово-політичний експерт Микола Белесков.

У пана Козака також може бути персональний інтерес. Адже провал “прямих переговорів” між Офісом президента і колабораціоністами в ОРДЛО – його особиста недоробка, за яку йому доведеться звітувати перед Володимиром Путіним.

“Про висловлювання (погрози) Дмитра Козака на адресу України, які багатьох якщо не злякали, то сильно напружили. Що потрібно мати на увазі? Навіть в Росії, інші офіційні особи (навіть секретар Радбезу РФ Микола Патрушев) висловлюються в цьому контексті більш стримано. Про що це говорить? Про те, що Козак прикриває свою дупу (вибачте за непарламентський сленг, але в даному випадку він доречний). Повний провал в переговорному процесі по Донбасу – це його зона відповідальності”, – написав у Facebook глава Центру прикладних політичних досліджень “Пента” Володимир Фесенко.

Чому “Путін нападе”

Незважаючи на те, що в Кремлі заперечують ймовірність війни з Україною, вона фактично йде з 2014 року, коли Москва окупувала Крим, а також частину Луганської та Донецької областей. Хоча спочатку Володимир Путін відкидав ймовірність анексії Криму, а введення військ РФ на Донбас росіяни заперечують досі.

Агресія Путіна - чи нападе Росія на Україну

Російські війська в Криму Фото: pixabay.com

Питання не в тому “нападе Путін нападе” чи ні, а в інтенсивності бойових дій на Донбасі на тлі де-факто не працюючого перемир’я.

У російські ЗМІ просочилася безліч даних про стягування військ до кордонів України з паралельним проведенням перевірки боєготовності десантних частин. В тому числі, є дані про те, що в рамках “навчань” російське командування наказало розбивати польові госпіталі для прийому поранених. Це може бути елементом залякування (госпіталі біля кордонів серед військових експертів і розвідників завжди вважалися важливим індикатором ймовірності атаки), але подібні дії, як правило, вказують на підготовку до бойових дій.

Якщо в Кремлі вважатимуть, що блискавична військова операція проти України принесе їм геополітичні та дипломатичні вигоди, Володимир Путін на неї точно піде. Мінус для росіян в тому, що на дворі не 2014 рік, і на одному тільки факторі раптовості виїхати не вийде. Зараз такий номер уже не пройде, кажуть експерти.

Чому “Путін не нападе”

Відповідно, вимальовується набір аргументів, чому (саме в цей момент) Володимиру Путіну не з руки відкрито наступати широким фронтом.

По-перше, необхідна ударне угруповання, якій зараз у росіян немає. Навіть з урахуванням “навчань” масового проведення перевірки боєготовності у військах.

“Перевірка бойової готовності займе кілька днів, після чого війська з полігонів повернуться в казарми. Володимиру Путіну, навіть якщо він зважиться, власне оточення не дозволить (вторгнутися в Україну – “Апостроф”). У Кремля немає внутрішнього політичного ресурсу на масштабну операцію з відкритим використанням російської армії. До того ж прикрити стільки масштабну операцію “зеленими чоловічками” і “іхтамнетамі” не вийде”, – говорить “Апострофу” військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов.

По-друге, яка політична мета можливого масштабного наступу? Дивно думати, що Путін буде “брати” Україну, щоб вона виконала Мінські угоди по Донбасу або розблокувала поставки води в Крим. Величезні втрати, витрати на великий окупаційний контингент і захопленої території, а також удари у вигляді економічних санкцій США і ЄС, які можуть бути набагато болючішими за попередні – все це входить в протиріччя зі справжніми цілями росіян.

Тому, власне, серед трьох варіантів “листів Пушиліна”, про які говорить українська розвідка, крім прохання надати військову допомогу “ДНР”, є й інші сценарії – прийняти “ДНР” до складу Росії або ж визнати незалежність “ДНР”. Який варіант в кінцевому підсумку оберуть в Кремлі, залежить від того, наскільки серйозно “прогнеться” Київ і західні партнери.

Агресія Путіна - чи нападе Росія на Україну

Бойовик Фото: Getty images

Чого хоче Москва?

Для росіян завдання-максимум – отримати зняття санкцій і одночасно гарантії від Заходу, що Україна повертається в геополітичну орбіту Москви. Або, як мінімум, Кремль повинен отримати контролюючий “пакет акцій” при формально нейтральному статусі Києва. Для цього росіянам необхідний “особливий статус” для ОРДЛО, а також сильна політична “п’ята колона”, щоб блокувати будь-яке просування Київ в сторону ЄС і НАТО.

Саме з цієї причини, вважають експерти, команда Віктора Медведчука активно “форсує” тему тарифних протестів з прицілом на дострокові вибори, а росіяни паралельно з цим продавлювали “прямі переговори” Київ з колабораціоністами і проведення місцевих виборів в ОРДЛО. Через дії глави Офісу президента Андрія Єрмака таку “консультаційну раду” на початку 2020 року майже створили.

“Для Кремля “прямі переговори” українського керівництва з ватажками в ОРДЛО – питання першорядної важливості. З початку війни проти нашої країни, росіяни ведуть лінію, що це нібито “громадянська війна”, а вони – “посередники”. На цьому тлі гучні заяви Козака, який прямо загрожує відкрито втрутитися в ситуацію на Донбасі, звучать занадто прямолінійно. Значить, Кремль виявився в цейтноті і тепер змушений публічно тиснути на президента Зеленського, вимагаючи політичних поступок”, – сказав в коментарі “Апострофу” керівник Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала.

Володимир Путін навряд чи зараз пошле війська вглиб України, але стверджувати, що Москва “не зважиться” на жорсткі дії було б, щонайменше, наївним.

Росіяни можуть піти на стрімку операцію саме в рамках ОРДЛО, заздалегідь звинувативши Київ у “провокаціях”. Адже представники “республік” не просто так постійно загрожують вийти на адміністративні кордони Донецької і Луганської областей. Мета – жорсткіше натиснути на Офіс президента Зеленського, щоб Банкова погодилася на всі кремлівські “хотілки”.

Джерело

Continue Reading

ПОЛІТИКА

Україна Росія війна – чи допоможе НАТО, якщо Росія нападе на Україну

Україна Росія війна - чи допоможе НАТО, якщо Росія нападе на Україну

Федоренко Юрій Фото: facebook.com/fedorenkoyurii

Останні декілька днів Україна та світ серйозно занепокоєні скупченням російських військ на кордоні з Україною. Почалися розмови про загрозу повномасштабного вторгнення російської армії. Разом з тим, в РФ заявляють, що це Україна збирається проводити воєнну операцію на Донбасі, а вони, мовляв, лише хочуть захистити жителів ОРДЛО. Якого сценарію очікувати на Сході України та чи допоможуть нам партнери із Заходу – про це в ефірі Апостроф Live на Апостроф TV розповів позаштатний радник комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, депутат Київради від політсили “Слуга народу” ЮРІЙ ФЕДОРЕНКО.

– Україна має будь-яким чином запобігти політиці війни з боку Російської Федерації. Що ми маємо для цього робити?

– Українська сторона робить все можливе в дипломатичних перемовинах. Ми залучаємо наших міжнародних партнерів, залучаємо Сполучені Штати Америки, акцентуємо увагу на тому, що відбувається, і бачимо з їхнього боку підтримку.

Але я повністю підтримую те, що треба працювати над конкретним планом дій з нашими міжнародними партнерами в разі ескалації конфлікту вже зараз.

– Хто, як і чим буде допомагати?

– Просто військової присутністю, зокрема кораблів США в Чорноморському басейні врегулювати ситуацію повністю не вдасться. Тому ми чітко маємо розуміти, яку конкретну допомогу нам надасть Захід. Я думаю, що ця інформація має гриф секретності, і чинна влада вже має чіткий план дій і чітко розуміє, чим будуть допомагати нам наші міжнародні партнери. Просто те, що про це невідомо особисто мені чи читачам, – абсолютно нормально. Противник не має знати всіх тих розкладів, які є в нас на сьогоднішній день.

Також варто зазначити, що я б не став казати про те, що можливі широкомасштабні наступальні дії від противника. Але наші Збройні сили – це видно з виступу пана Хомчака – чітко знають пріоритетні напрямки, де може бути ескалація, і де може бути прорив. І по цих напрямках Збройні сили посилили свої позиції для того, щоб у найкоротший термін подавити, якщо буде потрібно, противника.

– А чи не варто на сьогоднішній день за цих умов та обставин піднімати більш чіткий діалог щодо не тільки співпраці з НАТО чи отримання ПДЧ, а визнання повноцінним членом НАТО? Чи можна це зробити в короткі терміни?

– В короткі терміни неможливо стати повноцінним членом НАТО для України. Але отримати ПДЧ повністю можливо, тим паче що було здійснено вже низку законодавчих змін, зокрема і в структурі управління нашими Збройними силами.

Я вважаю, що це повністю реально. Якщо додатково нам партнери допоможуть в плані військового співробітництва, то це може зайняти десь 1,5-2 роки. Для того, щоб повноцінно стати членом північноатлантичного альянсу, необхідна додаткова дипломатична робота, щоб всі безпосередньо визнали те, що Україна має увійти до НАТО. Над цим, наскільки мені відомо, активно ведеться робота з української сторони для того, щоб підготувати і нас зсередини, і дипломатично проговорити з іншими країнами, щоб мати можливість все ж таки стати повноцінним членом НАТО. В України така перспектива є, але якщо казати про найближче, то це десь 1,5-2 роки для того, щоб отримати ПДЧ.

– Цього терміну вистачить, щоб привести армію до стандартів НАТО?

– Повноцінно – ні. Станом на сьогоднішній день це неможливо, але українська сторона робить надзвичайно багато. Зокрема, з точки зору виробництва власного озброєння. Якщо ми кажемо про такі системи, які були реалізовані та взяті на озброєння, як “Нептун”, “Вільха” і “Вільха-М”, то це виробництво КБ “Луч”. І аналогів таких ракет взагалі в світі достатньо мало. В майбутньому будемо цю зброю експортувати нашим союзникам.

Дійсно, є проблеми по виготовленню боєприпасів та інших калібрів – навіть того ж самого набою до автомату Калашникова. Але в цьому напрямку діюча влада почала активну роботу і підготовку. Тому що чим більше ми замкнемо всередині країни для забезпечення свого війська як технікою, так і боєприпасами, які будуть максимально корельовані з НАТО, тим більше успіхів на перемогу.

Джерело

Continue Reading