Зв'язок з нами

ПОЛІТИКА

Війна на Донбасі – як Росія агресивно шантажує Україну

Війна на Донбасі - як Росія агресивно шантажує Україну

Фото: Getty images

У лютому виповнюється шість років з моменту підписання другої серії Мінських домовленостей, які формально діють досі. Угоди були підписані попередньою владою під дулом російського автомата. Завдання Кремля досі залишається незмінним – використовувати ОРДЛО як інструмент для повзучого демонтажу української державності. Шантажуючи Україну і Євросоюз військовими ескалаціями, російська влада систематично переводить стрілки на Київ, який нібито не хоче виконувати угоди та виношує агресивні плани щодо власної території. Як саме російська влада розгойдує ситуацію навколо окупованого Донбасу, читайте в матеріалі “Апострофа”.

“Донбас не кинемо”

Кремль продовжує розкручувати тему окупаційного “форуму” в Донецьку. У голови російських громадян агресивно вбивається думка про те, що “київські реваншисти” нібито хочуть добити “республіки” ОРДЛО, але Москва обов’язково стане на їх захист. Пропагандистка Маргарита Симоньян, яка відзначилася скандальними заявами на “форумі” в Донецьку, на нещодавній зустрічі з президентом Володимиром Путіним відзвітувала про візит в ОРДЛО.

Як повідомляє російський “Комерсант”, Маргарита Симоньян заявила, що мешканці окупованого Донбасу в розмові з нею нібито “відповідали двома фразами: або що майбутнє своє бачать в складі РФ, або що вони вже в Росії”.

Як аргумент на користь існування як би “російського Донбасу” доводиться той факт, що на окупованій території Москва роздала населенню близько 100 тисяч російських “паспортів”. Передбачається, каже Симоньян, що до осені сукупно буде видано близько 500 тисяч кремлівських “аусвайсів”.

Далі Маргарита Симоньян задалася питанням: якщо в 2014 році була “російська весна”, то чи не час влаштувати на Донбасі “російське літо”, відкрито анексувавши українську територію. Як повідомили російські ЗМІ, Володимир Путін у відповідь сказав, що питання ОРДЛО складне і важливе саме по собі, і він як глава держави може ухвалювати такі рішення (“приєднання” Донбасу) тільки в інтересах всіх росіян.

“Але ми ж не кинемо Донбас?”, – перепитала Маргарита Симоньян. Російський президент на це відповів ствердно.

“Ви розумієте, звичайно, у мене перед очима стоять деякі люди, які отримали травми та каліцтва, особливо діти, на Донбасі. Але на наших з вами – я говорю на наших з вами, тому що ви – четверта влада – на наших з вами плечах величезна відповідальність за Росію в цілому. І перш ніж прийняти якесь рішення, ми повинні подумати про наслідки будь-якого нашого кроку. Донбас ми не кинемо. Незважаючи ні на що”, – процитували Володимира Путіна російські ЗМІ.

Як пояснив в бесіді з “Апострофом” керівник Українського інституту політики Руслан Бортник, російське керівництво такими діями і заявами намагається тиснути на Офіс президента Володимира Зеленського, шантажуючи масштабними військовими загостреннями.

“Переговорний процес по Донбасу зайшов в глухий кут через відсутність прогресу саме в політичній частині “Мінська”. У хід знову пішли снайпери та розвідгрупи. З іншого боку, Москва, проводячи “форум” в Донецьку, шантажує Україну. Росіяни демонструють готовність йти на політичну ескалацію в частині визнання “республіки” ОРДЛО, які претендують на всю територію Луганської та Донецької областей. Має місце завуальована військова загроза “приєднати” до ЛДНР ще кілька районів Донбасу”, – говорить Руслан Бортник.

“Київські реваншисти”

Кремль маніпулює тим, що Володимир Зеленський і “Слуга народу” йшли на вибори під гаслами досягнення миру. Але в розумінні російської влади, припинення війни на сході можливо тільки за умови політичної капітуляції Києва: “особливий статус” Донбасу, зміна Конституції під інтереси “республік”, формальне повернення ОРДЛО під контроль України, але зі збереженням російського контролю.

Війна на Донбасі - як Росія агресивно шантажує Україну

Володимир ЗеленськийФото: president.gov.ua

“Росія, починаючи з 2014 року, націлена використовувати Донбас для дестабілізації і руйнування України як держави. Нинішні дії і заяви (Путіна і Симоньян – “Апостроф”) – зовнішні прояви такої стратегічної лінії. З приходом Володимира Зеленського були спроби переглянути відносини з РФ в питаннях окупованих територій (Крим і Донбасу), влада спробувала модернізувати переговори з Кремлем, але результату це не принесло. Причина, знову-таки, в тому, що Кремль зараз веде ту ж лінію, що і в 2014-2015 роках. Зараз в Офісі президента в цілому зрозуміли, що позицію РФ змінити не вийде, а тому потрібно шукати нові підходи. Як варіант, залучати до процесу США та шукати інші переговорні майданчики замість Мінська. Білорусь в нинішніх реаліях уже не є нейтральною стороною”, – сказав в коментарі “Апострофу” заступник директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь.

Кремль з перших днів агресії проти України покладає відповідальність за свої дії виключно на Київ. За версією росіян, Москва в Криму і на Донбасі нібито захищала російськомовне населення від неіснуючих українських фашистів, а також блокувала виникнення на півострові військових баз США. Типова поведінка агресора – перекладання відповідальності на жертву.

У загостреннях на лінії фронту нібито винен теж Київ. Бойовики тут активно підспівують Кремлю. У так званій “ДНР” заявили про підготовку українського командування до активізації бойових дій. Так званий депутат “Народної ради ДНР” Олександр Камишов, переклавши всю провину на Україну, заявив, що про це свідчить заява глави делегації Києва в контактній групі щодо Донбасу Леоніда Кравчука про необхідність дзеркально відповідати на обстріли. Паралельно з цим в російських державних ЗМІ йде хвиля, що США озброюють Київ, щоб відбити ОРДЛО.

На слова Леоніда Кравчука зреагував і депутат заступник голови комітету Держдуми РФ у справах СНД Костянтин Затулін, пригрозивши військовою відповіддю, якщо Київ зважиться звільнити ОРДЛО від кремлівських окупантів.

“На українському боці сьогодні посилюються реваншисти, а також бажаючі під прикриттям нової американської адміністрації здійснити повернення Донбасу – і дії президента України Володимира Зеленського про це говорять. Росія повинна зробити все, щоб цього не допустити. Президент Росії Володимир Путін вже попереджав, що спроба силою вирішити це питання може привести до плачевних результатів для України в цілому та для її державності… Треба виходити з цього. Якщо це було заявлено, воно повинно бути здійснено, якщо виникне така загроза”, – заявив Затулін.

Перемир’я – все

Обстановка на лінії зіткнення загострюється з кожним днем. Ніякого перемир’я на Донбасі вже немає, зазначають експерти. Росіяни ще до історії з “форумом” в Донецьку і скандалу з санкціями проти кума російського президента Віктора Медведчука почали використовувати проти ВСУ тактику снайперського вогню.

Війна на Донбасі - як Росія агресивно шантажує Україну

Снайпер “Руської Православної Армії” в Донецьку, 2014 рікФото: Getty images

“Як свідчить дані розвідки, по нашим солдатам стріляють саме кадрові російські військовослужбовці. На території окупованого Донбасу росіяни проводять “вчення” для своїх снайперів. На постійній основі відбувається ротація снайперських груп, що можна простежити за інтенсивністю обстрілів”, – зазначив у розмові з “Апострофом” глава Центру військово-правових досліджень Олександр Мусієнко.

Одна з цілей росіян – посварити Київ з керівництвом Німеччини та Франції перед черговим раундом переговорів. “Путін і Росія почали нову фазу загострення. Москва діє в колишньому режимі “ескалація-деескалація”. Ситуація зазвичай загострюється напередодні чергових переговорів. Коли в Києві запропонували залучити до переговорів американців, Москва почала тиснути на Офіс президента, щоб українська влада сама відмовилася від перемир’я, і, можливо, пішла на поводу у провокацій. У такому випадку Кремль може апелювати в Заходу, що нібито саме Київ винен в ескалації. Сам формат Мінських угод дозволяє росіян діяти в такому режимі”, – додав Михайло Самусь.

На участь США в переговорах по Донбасу Москва точно не погодиться. Росіянам зручніше вести діалог саме з європейцями, які налаштовані менш категорично.

Агресивний блеф

Раніше Володимир Путін, виступаючи на форумі в Давосі пригрозив Заходу великою війною, якщо Євросоюз не відступиться від політики санкцій. Лінію на загострення продовжив глава МЗС РФ Сергій Лавров, який заявив про силові можливості розриву відносини Кремля та ЄС.

“Виходимо з того, що ми готові. У разі, якщо ще раз побачимо, як уже відчули неодноразово, що в якихось областях накладаються санкції, що створюють ризики для нашої економіки, в тому числі в самих чутливих сферах. Ми не хочемо ізолюватися від світового життя, але треба бути готовим до цього. Хочеш миру – готуйся до війни”, – заявив глава російського МЗС.

“Форум” в Донецьку, висловлювання Володимира Путіна в Давосі та його погрози “не залишити” Донбас, слова Маргарити Сімоньян про “російське літо”, а також кремлівські претензії на адресу Брюсселя – ланки одного військово-дипломатичного ланцюга.

“Російське керівництво демонструє Україні і Заходу, що не має наміру змінювати свою політику щодо окупованих територій, незважаючи на санкції. Візит глави європейської дипломатії Жозепа Бореля в Москву завершився нічим. На даний момент росіян дратує, що Київ став діяти більш жорстко щодо ОРДЛО, а також проросійських сил в Україні і пов’язаних з ними телеканалів. Стиль поведінки росіян не змінюється. Ми спостерігаємо активні військові навчання, які Москва проводить в прикордонних з Україною областях, а також в окупованому Криму. Російська військово-політична машина не збавляє обертів”, – каже Олександр Мусієнко.

Утім, експерти сходяться в тому, що подібна поведінка росіян – агресивний блеф. У 2015-16 роках, при адміністрації Барака Обами, коли Кремль вже вторгся в Крим і на Донбас, російські дипломати, чиновники і пропагандисти вели себе так само: погрожували влаштувати “Новоросію” на всьому південному сходу України, послати танки на Київ, застосувати важку авіацію і навіть використовувати ядерну зброю. Нічого такого не сталося, оскільки реальна економічна і політична ціна масштабної агресії на той момент для Кремля була непідйомною.

Як і шість років тому, Москва намагається взяти Київ і Захід на переляк, розраховуючи, що “м’якотілі” європейці будуть схиляти Офіс президента Зеленського до невигідних рішень. Володимиру Путіну для початку потрібно, щоб Банкова пішла на “прямий діалог” з окупованими Донецьком і Луганськом для обговорення політичних перспектив ОРДЛО. Саме заради цього Москва вустами пані Симоньян і погрожувала Києву гарячим “російським літом”.

Джерело

Continue Reading
Натисніть щоб коментувати

Залишити Коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

ПОЛІТИКА

США та Китай – Між двома наддержавами розгорнулося суперництво

США та Китай - Між двома наддержавами розгорнулося суперництво

Фото:

Китай треба стримувати – з цим згодні в Білому Домі, як за часів Трампа, так і за часів Байдена. Вперше за десятиліття США зіткнулися з конкретним та відчутним викликом для своєї могутності. І це не невловимі терористичні мережі і не глобальні проблеми типу кліматичних змін, а класичний суперник у вигляді великої держави. В найближчі роки вся міжнародна політика буде вибудовуватися навколо цього протистояння.

Боротьба між Вашингтоном та Пекіном, як і всі конфлікти такого типу, багато в чому була зумовлена. Справа не в ідеологічних та ціннісних відмінностях, які підкреслюють посадові особи нової адміністрації в Білому Домі, а в силових балансах. Китай посилюється швидко; розрив між двома найсильнішими державами світу скорочується. Навіть якби Китай був ліберальною демократією або США – комуністичною авторитарною державою, міркування безпеки підштовхнули б їх до ворожої риторики, зростаючої підозрілості та протистояння. Форми, методи та інтенсивність конфлікту можуть бути різними, а паралелі з холодною війною другої половини ХХ століття досить умовні. Розуміння логіки і змісту цієї боротьби за гегемонію стануть важливим пріоритетом для інших країн, яким доведеться обирати сторону, балансувати або грати в багатовекторність.

У своїй програмній промові про зовнішню політику президент Байден назвав Китай основним суперником США. Це не є новиною: в грудні 2017 року в Стратегії національної безпеки, підготовленої адміністрацією Трампа, Китай, разом з Росією, названі основними викликами для американської могутності. Схоже формулювання напевно з’явиться і в оновленій версії цього документа. Вашингтон піднімає ставки та коригує методи в протистоянні з Китаєм. Якщо Трамп спробував організувати превентивну економічну війну з сильної позиції; то Байден розраховує на союзників.

Трохи пізніше генеральний секретар НАТО Йенс Столтенберг закликав оновити стратегію Альянсу для стримування Китаю. Сигнал Столтенберга зрозумілий, але наскільки до цього заклику прислухаються лідери держав-членів? Багато країн НАТО пов’язані з Китаєм великими торговими зв’язками та розглядають його швидше як партнера, ніж як загрозу. Багато країн Центральної та Східної Європи, які входять в ініціативу 17 + 1 (раніше 16 + 1), є членами НАТО – а тим часом весь цей проект як раз і побудований з огляду на довгострокову співпрацю з Китаєм. Китайська могутність може являти собою загрозу для глобальних позицій США, але зовсім не обов’язково, що воно розцінюється так само і серед великих європейських держав.

Читайте також: Україна-Китай: чи далеко до стратегічного партнерства

Китай назвав ініціативу Столтенберга проявом менталітету холодної війни. Якщо вважати менталітетом холодної війни експлуатацію образу зовнішнього ворога і акцент на ідеологічні розбіжності, то це так. Але у холодної війни був інший, більш важливий вимір – безпека. Якщо Китаю не вдасться переконати інших у тому, що його зростаюча сила не є небезпекою для них, то слово “стримування” буде знаходити все більше прихильників.

Китайське керівництво по-своєму розставляє акценти. Виступаючи на Всесвітньому економічному форумі в Давосі в січні цього року, Сі Цзіньпін зробив упор на багатосторонніх форматах, колективних зусиллях та спільне майбутнє, вказуючи на те, що нова холодна війна зашкодить всім. Ця риторика, така близька Заходу, напевно знайде чимало прихильників.

У світі розгортається боротьба за союзників. НАТО, як і риторика президента Байдена, побудована на демократичних цінностях. Важко сперечатися, що в Китаї з цим дефіцит. Китай пропонує загальне процвітання та принципи невтручання. Все це відбувається на тлі, з одного боку, хвилі глобального послаблення демократії, а з іншого – триває руйнування основ світового порядку. У світі зростає попит на діючі інституції, норми та безпеку. І Китай, і США можуть запропонувати такий набір, тільки з різними інструментами досягнення цілей.

При цьому обидві сторони виявляють обережність. Масштабний конфлікт, на кшалт холодної війни між СРСР і США, зашкодить обом країнам. Між Китаєм і США залишається високий рівень взаємозалежності, їхнє протистояння буде непрямим. Контрольована боротьба, максимальне використання тактичних переваг і загроз, а не власне сили, будуть його основними рисами.

“Пастка Фукідіди” – термін, який стає все більш популярним під час міркувань про майбутнє американо-китайського суперництва. Давньогрецький історик аналізував схожу ситуацію дві з половиною тисячі років тому, у відносинах між Спартою і Афінами. Зростаюча сила конкурента та невпевненість в його намірах підштовхнули древніх греків до тривалої дорогої війні, частиною якої стала і непримиренна боротьба за союзників. Які уроки вдасться винести сучасним стратегам з історії – ми побачимо вже в найближчому майбутньому.

Джерело

Continue Reading

ПОЛІТИКА

Що не робить Зеленський, щоб підняти українську економіку – новини України

Що не робить Зеленський, щоб підняти українську економіку - новини України

Володимир Лановий Фото: 24tv.ua

У перші роки незалежності Україна мала всі можливості для того, щоб побудувати високотехнологічну економіку. Але керівництво нашої держави пішло за іншим сценарієм, наслідки якого ми бачимо і сьогодні – без кредитів МВФ стабілізувати фінансову систему України вкрай складно. Про це в ефірі Апостроф Live на Апостроф TV розповів міністр економіки у 1992 році, президент Центру ринкових реформ ВОЛОДИМИР ЛАНОВИЙ.

– Чому, на вашу думку, Україна не отримала другий транш кредиту від МВФ? Чи отримаємо ми ці кошти в 2021 році?

– Це інсайдерська інформація. Нам ніхто нічого не повідомляє. Ніяких фінансових звітів від міністерства та уряду немає. Ніхто нічого не говорить. Ми плутаємося у здогадках. Ситуація вкрай складна і це зрозуміло. Треба йти назустріч. Чому не досягаються результати, важко сказати.

– Якщо говорити про стосунки України та МВФ з погляду міністра економіки, як вони змінилися? Нас ще сприймають, як країну, яка розвивається, чи вже ні?

– У 1992 році ми були певним європейським лідером. По-перше, Європейський Союз вважав, що ми разом з Угорщиною, Польщею та Чехословаччиною будемо першими членами європейської спільноти зі сходу.

По-друге, до нас було величезне зацікавлення високотехнологічних іноземних машинобудівних фірм. Вони просто стояли в черзі, аби створювати з нами спільні підприємства чи входити в якісь інші майнові відносини з нашими оборонними, машинобудівними та іншими підприємствами.

Я вам скажу, що МВФ та Світовий банк, коли познайомилися з нашими програмами реформ, одразу запропонували нам щорічні суми: від Світового банку на розвиток галузей, а від МВФ – на проведення грошової реформи. Ми говорили про це. На жаль, всі ці плани були відкладені.

Ще один факт розкажу – у нас зараз немає фондової біржі. А це розподіл капіталів у найкращі галузі. Так от, у 1992 році USAID фінансувала проект про створення київської біржі. Побудувати цю біржу мала команда, яка побудувала Гонконгську біржу – другу в Азії за обсягами торгівлі цінними паперами. Вони приїхали до нас, ми уклали угоду. Але, на жаль, за місяць-два президент Кравчук мене прибрав, а американці розірвали цю угоду. Те ж саме можна говорити про МВФ та Світовий банк, які до 1996 року зупинили фінансові відносини з Україною.

– Якщо ми були такими перспективними, то чого ми зараз ходимо світом з протягнутою рукою?

– Все відомо. Спочатку запустили гіперінфляцію шляхом розкрадання майна та продукції державних підприємств директорами. Вони продавали продукцію, але не повертали гроші на свої підприємства. Змусили Нацбанк на чолі з Ющенком друкувати гроші в кредит для цих підприємств. Це були величезні суми. Лише за четвертий квартал 1992 року було виділено 10 млрд карбованців. Інші підприємства теж стояли з протягнутою рукою до НБУ.

Нацбанк міг у 1992-1993 стояти твердо і сказати: “Ми розвиваємо банківську систему. Ідіть по гроші в банки, а не до НБУ”. Стократна інфляція в 1993 році, 70-кратна інфляція (7000% на рік) у 1994 році. Потім вона потроху почала зменшуватися. Після такої гіперінфляції були зруйновані всі фінансові установи країни. Гроші на рахунках людей і підприємств у банках знецінилися до нуля.

Ми десь до 1999 року взагалі не мали житлових інвестицій в Україні. Не будувалося житло, розкрадені гроші, відсутня фінансова система. Це перше.

По-друге, наші підприємства не займалися пошуком партнерів на Заході. Вони не проявили такої ринкової та інноваційної зацікавленості під керівництвом постмосковського директорату. Через це від нас просто відвернулися. Підприємства почали зупинятися, люди пішли на вулиці, продавати книги, возити якісь продукти й товари з Польщі та відвозити щось туди. Система була повністю приведена в безлад.

– Зараз є якийсь рецепт у вас? Що нам треба робити, аби підвести нашу економіку догори?

– Є декілька важливих та складних питань. Перше – це стабілізація фінансової системи України. Оскільки сьогодні у нас дуже великі заборгованості і треба виплачувати гроші, а МВФ вагається, то наш уряд піде на приватні ринки за позиками. Держава буде просити в борг додаткові суми. Це буде 5-10, а може і 15 млрд доларів за рік. Щоб отримати такі позики, треба піднімати відсоткові ставки.

Я так бачу, що шлях, обраний урядом, є безперспективним. Завтра вже треба буде позичати не 15-16 млрд, а всі 20 млрд – і віддавати через нарахування відсотків.

Ніхто питанням (економіки) не займається. Вони чекають, що візьмуть новий кредит під високі відсотки, ще й комусь перепаде відкат. Це зрозуміло, по-іншому не робиться.

Ми не виграємо від таких кредитних відносин, а наші зобов’язання лише зростають. Президент Зеленський мав першим порушити це питання, увійти в контакт зі світовими фінансовими лідерами та поговорити про розробку моделі, як із цієї прірви вилізти. Західний світ допоміг деяким пострадянським країнам, Польщі, Аргентині та іншим державам, які звільнилися від тоталітарних режимів, віднайти модель, за якою зобов’язання цих країн перед Заходом були відтерміновані на 25 років.

Джерело

Continue Reading

ПОЛІТИКА

Особливості законодавства про місцевий референдум

Особливості законодавства про місцевий референдум

Фото:

Місцевий референдум, після ухвалення відповідного закону, має стати не просто абстрактним декларуванням права представників громади висловлювати свою думку з важливих для неї питань, але реальною можливістю ефективного вирішення проблем місцевого значення. Про особливості розробки законодавства про місцевий референдум, можливості контролю за допомогою цієї форми прямої демократії дій місцевої влади та методи забезпечення втілення прийнятих рішень “Апострофу” у черговій колонці розповів депутат Київської міської ради, голова Громадської організації “Центр захисту киян” Віталій Нестор.

Попередній матеріал Віталія Нестора на цю тему – “Місцевий референдум як дієвий інструмент народовладдя у руках киян” – читайте тут.

У питанні належного функціонування правил проведення референдних ініціатив на місцевому рівні для пересічного громадянина важливим є не абстрактне декларування права громади на реалізацію такої форми безпосередньої демократії, а реальне визначення її видових належностей, що загалом забезпечить ефективний вплив містян на вирішення проблем самоврядування. Адже не секрет, що саме завдяки місцевому референдуму громада не просто долучається до такого вирішення в якості учасника, а вирішує необхідні для себе питання. У цьому контексті не слід забувати і про можливості киян контролювати і забезпечувати відповідальність органів і посадових осіб місцевої влади, реалізувавши через референдум відкликання, скажімо, міського голови. Та надто ці питання набувають ще більшої гостроти в час, коли триває робота над підготовкою проекту законодавчого акту про місцевий референдум.

Та чи все так просто, як здається? Насамперед потрібно розібратися з основними видами місцевого референдуму, які на моє глибоке переконання так чи інакше віднайдуть своє місце у згаданому майбутньому законі. Поміркуємо також й над проблемою втілення референдних рішень у життя вкупі із забезпеченням їх стабільності. Спробуємо спрогнозувати можливі варіанти бачення законодавцем перспектив такого вирішення у проекті законодавчого акту.

Світова практика свідчить, що основними видами місцевого референдуму є імперативний, рішення якого мають обов’язковий характер, та консультативний, результати якого не мають достатньо очевидного обов’язкового для місцевої влади значення. Цікаво відмітити, що у деяких експертних колах побутує думка, що консультативне опитування загалом є недоцільним, оскільки по-перше, ініціюється тими ж органами, які мали б самостійно вирішити певну проблему, по-друге, відбувається свого роду “переведення стрілок” у бік місцевої громади, по-третє, існують інші форми співпраці громади чи її окремих представників із депутатським корпусом: загальні збори, місцеві ініціативи, тощо. Як наслідок, вести мову про ефективність місцевого консультативного референдуму не доводиться. Проте я думаю, що роль цього виду референдуму, у викладеній вище позиції, значно применшена, і правила його реалізації знайдуть своє місце у законі. Поясню чому. Елементи ефективності консультативного референдуму я вбачаю саме у механізмі розгляду і врахування волі громади представницьким органом місцевого самоврядування, коли, інакше кажучи, думка територіальної громади щодо певного питання місцевого значення має бути обов’язково розглянутою та врахованою при прийнятті рішення. А вже те, як і наскільки воля, скажімо, жителів столиці буде втіленою в такому рішенні, побачити дуже просто і розібратися, таким чином, хто є хто серед когорти політичних сил.

Відповідальність і зобов’язання влади на місцях. В розрізі імперативного локального референдуму вказана відповідальність полягає у реальній можливості представників київської громади у будь-який момент достроково припинити повноваження усього складу місцевої ради або її голови шляхом висловлення недовіри останнім. Наслідком таких дій стане відповідне звільнення посадової особи від займаної посади, а у випадку з радою – будуть призначені дочасні вибори.

Не менш важливим є й право громади накласти заборону на ухвалене рішення місцевої ради. Тут законодавець має визначити конкретний перелік питань, які торкаються інтересів жителів окремого населеного пункту. Викладене може стосуватися затвердження статуту територіальної громади як основного документу її життєдіяльності; перейменування вулиць та інших об’єктів місцевої інфраструктури; створення або ліквідації ринкових господарств, комунальних підприємств; ліквідації або зменшення (у розумінні території) рекреаційних об’єктів; будь-яких питань приватизації; розміщення підприємств, які можуть мати негативний вплив на екологічну безпеку, тощо. Разом з тим, необхідно встановити правила стосовно безапеляційного впровадження волі громади в життя. Я виділяю принаймні два важливих аспекти: 1) визначення моменту набрання чинності рішенням щодо такої народної заборони; та 2) закріплення результатів, які повинні однозначно носити обов’язковий характер. Момент вступу в силу результатів референдуму потрібно прив’язати до дня їх офіційного оприлюднення, а вже акт з приводу якого була висловлена позиція громади, саме з цього моменту, навпаки, не вступає в дію і ніяких наслідків не несе.

Що далі, або як забезпечити стабільність прийнятого на локальному референдумі рішення? Проводячи паралелі із прийнятим парламентом законом “Про всеукраїнський референдум”, в частині вирішення поставленої проблеми, думаю його правила будуть адаптовані для потреб місцевого референдуму і нічого нового винаходитись не буде, та цього мабуть і не потрібно. Так, якщо кияни проголосують на референдумі за відповідне рішення, яке вступить в силу, то його зміна можлива лише у разі проведення такого ж референдуму, який можливо ініціювати не раніше як через три роки від моменту набуття чинності попереднім рішенням. Це чи не найважливіший момент на шляху реалізації головних засад безпосередньої демократії, аби не перетворити її у фікцію, “ляльку” у чиїхось руках.

Проблема дійсності місцевого референдуму. Знову ж таки, звертаючи увагу на те, як дане питання вирішене у законі щодо всеукраїнського референдуму, де передбачено чинність його результатів, якщо участь у голосуванні взяли не менш як 50 відсотків виборців, то при визначенні дійсності місцевого референдуму, таке “порогове” значення потрібно дещо зменшити. Встановлення відсотку явки на референдумі на рівні 40, або навіть 30 буде цілком оптимальним. Більше того, як кажуть експерти, якщо названа явка складе менше встановленого відсотку, то у випадку проведення імперативного локального референдуму, його результати слід вважати консультативними з відповідними для цього наслідками. Це було б найбільш кращим співвідношенням у площині з одного боку витрачених ресурсів, а з іншого очікуваних результатів.

Джерело

Continue Reading